П'ятниця, 26 травня 2017 16:03

Трагедія, що триває

Мені було важко і боляче дивитися «Чужу молитву». Трагедія кримських татар продовжується. На зміну Йосипу Сталіну в Крим прийшов Володимир Путін

В ту страшну ніч мої батьки, фронтові лікарі, були зі своїм польовим госпіталем в Бахчисараї. Вранці вони прокинулися від незвичного галасу. Вийшовши з будинку на вулицю, почули голосне ревіння численних тварин. Незабаром все прояснилося: ревіла недоєна худоба на подвір'ях, де ще вчора жили кримські татари. Їхні будинки вже були порожніми. У Бахчисараї залишилася лише одна кримська татарка, дівчинка, що ночувала у своєї шкільної подруги-слов'янки. Вивезені були всі, старі, жінки, діти, навіть солдати і офіцери, що  повернулися після поранення на фронті з медалями і орденами. Всі, включно з місцевими комуністичними апаратниками.

Мені було 10 чи 11 років, коли батько вперше розповів цю скорботну історію. Потім він не раз повертався до цього свого спогаду. Він, член комуністичної партії, боявся і ненавидів радянську владу. Боявся настільки, що навіть після мого арешту і засудження не вийшов з партії.

Я згадав все це під час презентації фільму «Чужа молитва». Моторошний фільм про нашу моторошну радянську історію. Де вбивали всі, і нацисти, і комуністи. Тонкий, пронизаний болем фільм про трагедії Депортації і Голокосту. Не приховую, мені було важко дивитися, дуже важко. Виявилося, я давно відвик від такого душевного болю. Знаючи все, знаючи часову дистанцію між епохою Сталіна-Гітлера і сьогоднішнім днем, я згадав, тим не менш, багато. Недоглянутий, безпам’ятний Бабин Яр, де в кінці вересня сотні киян мовчки клали квіти під тиском контролю напружених облич десятків кадебістів і міліціонерів. Де неподалік, в сирецьких дворах, стояли машини, готові до прийому неблагонадійних.

Моторошний фільм про нашу моторошну радянську історію

Я згадав Зампіру Асланову і двох інших кримськотатарських активістів, що буденно, спокійно розповідали мені в Києві про загиблих у вагонах жертв жорстокої депортації. І про те, що в 1972 році радянські слідство і суд поставили мені в провину, серед іншого, антирадянський наклеп про депортацію кримських татар в Середню Азію, що нібито мала місце.

Так, мої молоді сучасники, тоді це називалося антирадянською агітацією і пропагандою. Тоді, в 70-ті минулого століття, тільки з радіопередач «з-за бугра» можна було дізнатися про марні спроби кримськотатарських сміливців повернутися на батьківщину предків. Про захисників обмовленого народу письменника Олексія Євграфовича Костеріні, генерала Петра Григоровича Григоренка, академіка Андрія Дмитровича Сахарова...

Часи змінилися. Народ-вигнанець отримав право повернутися додому. До могил предків, до звичайного людського життя в їх, кримських татар, Криму. Де їх далеко не всі нові місцеві жителі слов'яни зустрічали доброзичливо. Поступово побоювання зникли, кримські татари – мирний, роботящий народ.

Знаю, чому мені було важко і боляче дивитися «Чужу молитву». Трагедія кримських татар продовжується. На зміну Йосипу Сталіну в Крим прийшов Володимир Путін.

 

Семен Глузман

Опубліковано в Суспільство
Такое мнение высказал российский писатель Владимир Войнович в интервью”Укринформу”.
“Российское руководство наломало много дров. Ситуация стала до такой степени безнадежной, что это ощущают не только такие, скажем, чувствительные люди, как я. Многие в России сейчас разочарованы. Официальная пропаганда говорит об одном, но бытовые наблюдения – о другом. Все чаще слышно: да отдайте обратно Крым украинцам, завершите эту бузу на Донбассе, зачем она нам?! По своим знакомым сужу. Встречаюсь с теми, кто прежде кричал “Крым наш!”, спрашиваю – ну что, Крым ваш? – не хотят отвечать, опускают голову”, – сказал он. Пишет newsonline24.com.ua
 
 
“Война была затеяна с целью Украину поделить или захватить полностью. Те, кто начинали, наверно, думали, что все пойдет по крымскому сценарию: придут “зеленые человечки”, вспорют животы активистам, как это было сделано в Горловке (весной 2014 года в Горловке были зверски убиты депутат от “Батькивщины” Владимир Рыбак и студент Юрий Поправко. – ред.), и на этом все кончится. Надежды у них такие были. Но надежды эти, к счастью, не оправдались”, – отметил литератор.
 
“Возможно, сейчас Путину хочется, чтобы Донецк с Луганском остались раной, которая мешала бы Украине двигаться дальше. Он не может допустить успешного развития событий в Украине: слишком соблазнителен был бы этот пример для России. Поэтому война продолжается. Российские военные по-прежнему находятся на этой территории, по-прежнему гибнут люди, в том числе мирные граждане. Знаете, если сейчас там, в зоне АТО, провели бы нормальный референдум – не под дулами автоматов, а нормальный – и спросили бы людей, что они предпочитают – продолжать войну за так называемую независимость или вернуться в Украину, думаю, результат был бы однозначным”, – полагает Войнович.
 
“Всякому думающему человеку было ясно, что Россия наносит непоправимый вред не только Украине, но и самой себе. Ясно было, что Крым она не переварит, Украину не победит, моральные, экономические и политические последствия можно было предвидеть. И некоторые люди предвидели, но не смели возразить. Когда Путин запросил у Совета Федерации разрешения использовать войска за пределами страны, не оказалось ни одного голоса против! И в результате на Донбассе безумная бойня, разрушенные дома, унесенные тысячи жизней. Был в этом хоть какой-нибудь смысл? Не было. Сейчас перемирие, но оно слишком хрупкое, чтобы считать, что вся эта кошмарная история завершилась”, – сказал он.
Опубліковано в Суспільство
Понеділок, 16 травня 2016 13:30

За два роки до Джамали

За два роки до перемоги Джамали почалась окупація Криму.

Найпершими вимушені були їхати кримські татари. Адже після їх протесту біля стін ВР АРК вони розуміли що чекає найактивніших і найзатятіших проукраїнськи налаштованих кримчан. Я пам'ятаю як ми зустрічали перші сім'ї у нас на Вінниччині: маленька легковушка, якої як з чарівної скриньки виходили і виходили принишклі дітки, як цвяшки, і змучені батьки з однією сумкою на усіх. Усім, що встигли взяти. Протягом кількох тижнів сім'ї усе прибували і прибували, а ми як волонтери уже не справлялись з таким великим потоком біженців. І тоді разом з місцевою владою було прийняте рішення: розселити сім'ї кримських татар в дитячому таборі. Коли уже катастрофічно не вистачало коштів, ми дізнались що у Вінницю приїджає тоді ще кандидат у президенти Петро Порошенко і привозить з собою (так знаково) Джамалу. Ми написали здоровезного шестиметрового плаката і прориваючись повз охорону стали з ним просто під сценою під час виступу Джамали і Порошенка. На плакаті було написане прохання про допомогу 450 біженцям з Криму - кримським татарам.

 

Після концерту нам організували п'ятихвилинну зустріч з Порошенком. Уся розмова зводилась до одного: "Питань немає. Ось моя візитка. Перетелефонуйте, і допоможу і з харчуванням і з грошима". Ми телефонували і не раз і навіть на той вказаний у візитці номер факсу скидали офіційні листи-прохання. Ми були настирвилими і навіть нав'язливими. Та ні на один телефонний дзвінок, ні на наші звернення ми не отримали жодної відповіді.

З кримськими татарами зрештою склалось все добре: жителі Вінницької області - прості люди та бізнесмени зібрали кошти, якими розрахувались за харчування та проживання у дитячому таборі.

Почалась війна. Мої кримські друзі спакували речі і поїхали на війну добровольцями. Так був створений невеличкий підрозділ, який назвали батальйоном "Крим" під керуванням архітектора за освітою Іси Акаєва. Підрозділ був добровольчим, тому уже традиційно усе забезпечення лягло на плечі волонтерів. Одяг, їжа, спец.спорядження, автомобілі з усього переліку держава не допомогла ні на копійку. Потім була оборона Савур-Могили і мої чи нещотижневі звернення до президента з проханням нагородити добровольців, серед яких були і поранені і загиблі. У мене для величезної кількості відписок навіть є окрема папка. Результат? Подання, підписані і ГШ і командирами інших підрозділів так і припадають пилюкою в кабінетах апарату президента.

 

Я вже не буду розповідати про майже річні оббивання порогів Ісою Акаєвим з проханням створити окремий підрозділ з кримських татар, які воювали і які готові були долучитись. Такий очікуваний батальйон "Крим". Президентське рішення так і не було прийняте. Як сказали по секрету у владних кабінетах: немає політичної волі президента.

Я вже мовчу про відсутність будь-яких соціальних програм від держави щодо підтримки кримських татар-переселенців над якими зараз на території окупованого Криму здійснюється реальний геноцид.

Тепер Джамала, перемога, відома пісня. Наступного року ми будемо у Києві приймати Євробачення. Але кримські татари? Що буде зроблено для кримських татар? Що буде після Джамали?

До президента більше не звертаюсь. За два роки окупації Криму російськими найманцями його справи а вірніше їх відсутність набагато крсномовніші за десять запальних постів пана Порошенка у ФБ і твіттері. На жаль, після Джамали... буде тільки євробачення, яке, напевно, аж ніяк не покращить життя кримських татар, які вдруге за сімдесят років стали вигнанцями зі своєї рідної землі.

 

І ще кримські татари-добровольці, які приїхали з росії і воювали на стороні України, були заарештовані за порушення візового режиму і тепер кримські татари - українці зайняті судовою тяганиною, з метою звільнити своїх побратимів, які приїхали допомагати воювати у надії звільнити Крим. Про який наш президент тепер говорить тільки у контексті перемоги кримчанки - автору пісні на черговому євробаченні...

 

То що буде після Джамали?

 

Опубліковано в Суспільство
Середа, 04 травня 2016 09:01

Міст у минуле

Крим без України приречений бути пустелею в економічному і соціальному відношенні; саме жорстока економічна необхідність змусила радянське керівництво на чолі з Г. Малєнковим, К. Ворошиловим та М. Хрущовим передати півострів до складу УРСР.

 Глобальна залежність Криму від України зрозуміла всім – для цього не треба бути ні Хрущовим, ні Брежнєвим, ні Косигіним. Отож, аби хоч якось розрадити кримчан, російська пропагандистка машина має шукати якісь «скрєпи», аби принаймні обнадіяти місцеве населення й змусити вчергове «трохи потерпіти».

Для пропаганди важко переоцінити всю важливість ідеї мосту через Керченську протоку, мовляв, от побудуємо його і заживемо, мов у Христа за пазухою і настане комунізм на окремо взятому півострові.

Мало хто знає, окрім старих кримчан, що спроби побудувати міст між Кримом і Таманню вже були. Спроби ті належать двом диктаторам, за плечима яких стояли потужні економіки і необмежені людські ресурси.

Після того, як група армій «А» Вермахту, якою безпосередньо командував сам Адольф Гітлер восени 1942 року вдерлася на Кавказ, фюрер віддав наказ про будівництво потужного залізничного мосту через Керченську протоку. Рейхсміністр озброєнь і боєприпасів Альберт Шпеєр був категорично проти, вказуючи на великі труднощі, що з цим пов’язані, але впертого вождя переконати було неможливо.

За проектом, міст мав бути завдовжки 5 км. і пропускати залізничні ешелони великої ваги. В короткий термін було виготовлено елементи опор, палі, завезено цемент та інші матеріали. За легендою, коли Сталіну доповіли, що нацисти готуються будувати міст, він заборонив бомбардування, заявивши, мовляв, нехай будують, нам знадобиться.

Після відступу нацистів з Криму радянська сторона почала термінове зведення мосту, використовуючи німецькі матеріали. Виявляється, був готовий вже й проект, який враховував багато нюансів, в т.ч. (тут і далі пер. з укр. наш, - П.П.)

«Було вивчено геологію та відомості щодо льодоходів у проливі на кілька десятків років» (http://kerch-most.ru/kratkaya-istoriya.html).

Міст побудували, як вміли лише в сталінському СРСР, за фантастичний термін – лише 7 місяців. Довжина мосту – 4,5 км, ширина – 22 метри, він мав 115 пролетів по 27,1 м. кожен і 110-метровий поворотний механізм для пропуску морських суден. У лютому 1945 року по мосту пройшов персональний потяг К.Є. Ворошилова. 

А за кілька днів після цього міст впав. Крига, що її нагнало з Азовського моря, зруйнувала 42 опори. Вщент. Мов ножем зрізала. Аби уникнути катастрофи, кригу розстрілювали з гармат і бомбили з літаків, в окремі крижини кидали гранати й в’язки тротилу. Проте дарма – море не річка, тут тієї криги – мільйони тон.

Цікава поведінка Сталіна. Як відомо, він на покарання скупий ніколи не був. Притому уява про жорстокість покарання у диктатора була своєрідна. Але не цього разу. Будівельників та проектувальників мосту лише позбавили державних нагород. На пропозицію тов. Берії «розібратися з усією суворістю», вождь заперечив:

«Нікого не каратимемо. Я сам в цьому винен» (http://history-paradox.ru/kerch-most.php).

Цікаве визнання. В чому ж провина Сталіна? І чому він замість того, аби наказати відновити міст, розпорядився його розібрати (роботи по демонтажу продовжувалися 23 роки)? Чому, коли йому запропонували проект нового мосту і заступник наркому шляхів сполучення Іларіон Гоциридзе заявив: «Товаришу Сталін, це буде цар-міст», той не довго думаючи відповів:

«Товариш Гоциридзе, ми царя скинули 1917 року» (там само)?

Очевидно, досконально розібравшись в ситуації (а вождь за потреби вникав у найменші деталі), Сталін переконався: побудувати міст можна. Але стоятиме він недовго. Тому наказав будувати паромну переправу.

Справа в тому, що Керченська протока – найостанніше місце на землі, де можна будувати мости. Проти цього багато чинників: геологічні, тектонічні, гідрологічні, кліматичні.

Опори мосту мусять стояти на твердому ґрунті. В Керченські протоці тверді ґрунти  розташовано в 90 метрах від рівня води. Лише шар мулу там сягає 30-60 й більше метрів. Опори виходять занадто довгі, аби витримувати величезні навантаження.

Район цей сейсмічно активний  до 9 балів. Тому навіть за найменших землетрусів зміщуються ґрунти й відповідно виникають великі напруження в конструкції. До того ж тут розташовується розлам тектонічної плити й її краї постійно рухаються. Бачили, як через осадок ґрунту тріскаються стіни будинків? Тут буде такий само процес.

Осінньо-зимові шторми та вітри  наганяють в Азовське мору масу води, яка навесні з величезними крижаними полями, йде назад, змітаючи все на своєму шляху. На додачу металеві конструкції мосту піддаються ожеледі – це додаткові тисячі тон ваги, що тиснуть на опори та палі. Можна побудувати кригорізи, але це по-перше, величезні кошти, а по-друге, за більш-менш морозної зими і вони не врятують, бо жоден кригоріз не зупинить тисячотонні тороси товщиною до 2 метрів, особливо, якщо їх жене вітер швидкістю 25 метрів на секунду та течія, що уп’ятеро переважає швидкість течії, наприклад, Дніпра.

Одним словом, повноцінний міст через Керченську протоку – це міф. Максимум чого можна досягти, вгативши в будівництво колосальні кошти – це щось на кшталт «потьмкінського села». Виставковий варіант, яким їздити небезпечно.

Недарма ризики мосту не взялася страхувати жодна російська компанія. Недарма росіяни вже почали говорити про тунель замість мосту. Щоправда, як кажуть спеціалісти-тунелебудівники, цю споруду під Керченською протокою побудувати буде трохи важче, ніж міст.

Так що проект «Кримнаш» і тут наштовхнувся на торосисту кригу реалій…

 

Павло Правий

http://pavlopraviy.blogspot.com/2016/04/blog-post_20.html

 

Опубліковано в Суспільство

За даними ГУР Росія також посилює авіаційне та корабельне угруповання на півострові

Росія активно завозить в Крим нові типи озброєння, зокрема підводні човни з новітніми крилатими ракетами та берегові ракетні комплекси, а також посилює авіаційне та корабельне угрупування. Про це повідомив представник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Вадим Скібіцький в ефірі "5 каналу".

"Туди зараз завозяться дуже активно нові види озброєння сучасного, бойова техніка і озброєння, які не могли завозитися до анексії Криму", - розповів Скібіцький.

Він також повідомив, що на сьогоднішній день РФ створила на території Кримського півострова дуже потужне угрупування російських військ і має плани його посилення і в подальшому.

"Наприклад, перше, що туди поставили – це новітні підводні човни, які озброєнні новітніми крилатими ракетами, які по ураженню покривають всю територію України. Берегові ракетні комплекси завезені, яких там не було. І... посилюється як авіаційне так і корабельне угруповання в Криму", - наголосив представник ГУР.

Також у ГУР вважають, що до 2020 року Росія планує вийти на такий рівень військового потенціалу, як це було при Радянському Союзі.

 

Опубліковано в Суспільство
Понеділок, 29 лютого 2016 09:31

Мусили зробити те, що зробили

До річниці окупації Криму почалися знову теревені на тему "а чому покинули?" "як могли не втримати?", тощо.

Чи бути в нас тоді шанси втримати Крим? На мою думку - жодних. Ба-більше, ми мусили зробити те, що зробили.

Я не згоден з поширеною вже тезою, що, мовляв, керівництво України мало три дні аби перехопити головні транспортні магістралі Криму й зірвати окупацію ще до вступу росіян. По-перше, ДО появи в Криму "зелених чоловічків" такі заходи залюбки були б використані для розкручування у Криму паніки серед проросійського населення, мовляв, Майданний Київ готує в Криму масові розправи. Пам'ятаєте скільки галасу було через намір про відміни закону КаКа і "потяги дружби"? Додайте до цього реальне пересування військ зі зброєю - і ми мали б не блокування українських в/ч, а їхній штурм робурханими натовпами місцевих і кров - саме це Москва назвала б масовим геноциом росіян у Криму, а європейська лівота - поширила б. І Захід не допоміг би нам, навіть якби схотів.

По-друге, а якими силами було їх перехоплювати? Я пам'ятаю, як у Києві в ті дні секретаркам на фірмах розавали телефони штабів Самооборони, і наказували в разі проблем дзвонити туди, а не ментам. Які в/ч до появи в Криму "зелених чоловічків", чітко виконали б наказ, а не заходилися б тягнути час та відморожуватися, як відморожувалися невдовзі на Донбасі?

Й по-третє. А хтось міг в останні дні лютого 14-го сказати напевно, що це - війна, а не чергова провокація, яких уже сотні були, і які розрулювали дипломати? З дивану заявляти - багато розуму не треба, а ви себе поставте на місце українського керівництва і уявіть, що до вас ломиться війна з країною в якої трикратна перевага за населенням і абсолютна - по війську. Ви б не намагалися до останнього вирішити проблему миром? В 91-му, до речі, вдалося.

Те саме стосується наїзду, мовляв, Київ не ставив чітких наказів своїм військам. А які накази він мусив надавати? Шмалити по спальних кварталах міст? Може - наказувати виходити з Криму? Тобто варто в Криму було появилися москалям, як ми драла дали?

Байки про те, що ми могли вивести сил більше, ніж вивели - лише байки. Всі, хто хотіли лишитися у Криму - так само дезертирували б. Вже за півроку після, під час наступу кацапів на Маріуполь з частин втекла більшість контрактиників з місцевих. З деякими я пив чай та балакав на КПП "Новоазовськ"...

Замисліться над таким, от почали ми в Криму опиратися, влізли у повноцінну війну - і тут Донбас. Як ви гадаєте, швидко тоді ми би пуп надірвали?

Сталося те, що сталося. Наразі те, що Крим був просто нахабно і віроломно окупований Москвою - очевино всьому світові. Україна досі має змогу концентрувати всі свої сили проти терористів на Донбасі. А кілька мільйонів осіб, які по факту ненавидять все українське більше не голосуть на наших виборах.

І ще. Крим ми повернемо значно простіше ніж окуповані райони Донбасу. Саме тому, що ми тоді не стріляли. Крим не знав війни. А ми - знали. Коли дійде до повернення Криму, тамтешня вата втече, ляже на дно, що завгодно - але не опиратиметься.

Не наважаиться. Злякається.

Dmitro Vovnyanko

 

Опубліковано в Суспільство

Додаткова інформація