Міністр оборони України Степан Полторак анонсував низку важливих рішень уряду та президента для повернення непідконтрольних регіонів, а також анексованого Криму.

У той же час в інтерв’ю DW міністр не уточнив, які саме рішення прийматимуться.

За його словами, українська влада не планує повертати контроль над окремими районами Донецької та Луганської області воєнним шляхом. 

"Ми не розглядаємо питання вирішення проблеми захоплення території Донецька і Луганська силовим шляхом. Але кожен громадянин України…буде захищати кожен сантиметр своєї землі, якщо Росія ухвалить рішення щодо відкритої агресії", - сказав Полторак.

Він наголосив, що порушення перемир'я та мінських домовленостей - на совісті Росії.

 

Опубліковано в Політика

За три роки війни було проведено і опубліковано багато журналістських розслідувань щодо зловживань в оборонно-промисловому комплексі. Цинізм охочих нажитися на війні вражає. Так само, як і вражають правоохоронці – відсутністю покарань для зловмисників.

"Українська правда" отримала звіт про листування Державного концерну Укроборонпром з правоохоронними органами. Днями ці документи потрапили до парламентської робочої групи з перевірки Укроборонпрому, яку було створено у ВР наприкінці 2016 року.

 

З документів випливає, що кожне третє звернення щодо зловживань не отримувало жодної відповіді правоохоронців. Зі 152 звернень лише одне мало кінцевий наслідок у вигляді судового вироку. Та й в цьому випадку керівнику державного підприємства вдалося уникнути тюремного ув'язнення.

На жаль, на результат роботи парламентарів не доводиться сподіватися. Наразі активність цієї групи дорівнює нулю. Відзвітувати про перевірку Укроборонпрому депутати мали до 1 лютого 2017 року. Але досі нічого не зробили.

Втім, розібратися, що відбувається з УОП, нещодавно зголосився головний військовий прокурор. Після запитань журналістів до нього – "де реакція на звернення Укроборонпрому?" – Анатолій Матіос публічно оголосив про власну дуель з Державним концерном.

 
 
 

Усі звернення Укроборонпрому до правоохоронців можна розділити на три групи:

І. За якими відкриті кримінальні провадження.

ІІ. Відповіді на які відсутні.

ІІІ. Щодо яких отримані відповіді про переправлення звернень Держконцерну іншим правоохоронним органам або необхідність проведення додаткових перевірок (так зване "листування").

"Українська правда" виділяє по кілька повідомлень з кожної групи, щоб читач міг скласти власне враження про зловживання, на які правоохоронцям вказував Укроборонпром.
 

ЗВЕРНЕННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Кому спрямоване звернення: Управління МВС у Житомирській обл. 
Дата звернення: січень 2015.

Суть звернення: Щодо можливих фактів незаконного вивезення з території ДП "Житомирський бронетанковий завод" двигунів УТД-20, 5Д20 та В-46-6 на загальну суму 17 мільйонів гривень.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Наливайченку. 
Дата звернення: травень 2015.

Суть звернення: Щодо можливих протиправних дій керівництва ДП "Львівський бронетанковий завод" під час організації фінансово-господарської діяльності та виконання договорів з Міністерством оборони за державні кошти у 2014 році на суму 2 мільйони гривень (Відповідний лист отримав і відреагував на нього головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Вказаний у документах керівник "Львівського бронетанкового" – єдиний, хто був притягнутий до відповідальності внаслідок звернень Укроборонпрому).
 

Кому спрямоване звернення: Міністру внутрішніх справ Авакову, Голові СБУ Грицаку. 
Дата звернення: грудень 2015.

Суть звернення: Щодо ситуації на ДП "Ніжинський ремонтний завод інженерного озброєння" (нанесення матеріальних збитків внаслідок проведення сумнівної фінансово-економічної діяльності, запровадження непрозорих схем та злочинних оборудок). Розкрадання матеріальних цінностей мобрезерву, зрив виконання договорів між ДП "Ніжинський ремонтний завод інженерного озброєння" та Міноборони щодо капітального ремонту 21-ї одиниці інженерної техніки, яка запланована до застосування у зоні проведення АТО, безпідставна реалізація ТМЦ за зниженими цінами на суму 230 тисяч гривень, а також незаконне вивезення стенду перевірки двигунів до бронетанкової техніки вартістю 20 тисяч доларів США.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Грицаку. 
Дата звернення: березень 2016.

Суть звернення: Щодо наявності окремих ознак використання службовими особами ДП "КАЗ "Авіакон" службового становища в інтересах деяких комерційних структур шляхом фальсифікації тендерної документації, організації придбання авіаційного обладнання за завищеними цінами та укладання договорів на завідомо невигідних для підприємства умовах, що можливо завдало "Авіакону" матеріальних збитків на загальну суму 109.136 доларів США.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Грицаку, НАБУ Ситнику. 
Дата звернення: жовтень 2016.

Суть звернення: Протиправними діями посадових осіб ДП "Харківське державне авіаційне виробниче підприємство" можливо заподіяно збитки в розмірі 6,3 мільйонів гривень через перерахування коштів і постачання продукції під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів та бездіяльність щодо зменшення на вказану суму кредиторської заборгованості в судовому порядку; понесення зайвих додаткових витрат на суму 8,9 мільйонів гривень при виконанні договорів з ПАТ "Мотор Січ".
 

Кому спрямоване звернення: військовому прокурору Запорізького гарнізону. 
Дата звернення: лютий 2017.

Суть звернення: Щодо причетності до виведення державних коштів посадовими особами КП "НВК "Іскра" у ході виконання договорів за право використання об'єктів інтелектуальної власності та заподіяння шкоди на суму 7,1 мільйонів гривень.
 

ЛИСТУВАННЯ
 

Кому спрямоване звернення: Головному військовому прокурору Матіосу. 
Дата звернення: січень 2015.

Суть звернення: Щодо проведення перевірки фактів порушень, виявлених при перевірці фінансово-господарської діяльності ДП "Житомирський бронетанковий завод". Нестача бронетранспортерів: 9 одиниць БРДМ-2, 11 одиниць БМП-1, 20 одиниць двигунів УТД-20 загальною балансовою вартістю 12,7 мільйонів гривень.

Відповідь: Відсутність підстав для реагування відносно службових осіб ДП.
 

Кому спрямоване звернення: Генеральна прокуратура України. 
Дата звернення: квітень 2015.

Суть звернення: Прийняття нераціональних рішень керівниками ДП "МБТЗ", ДП "ЛРЗ", ДП "Жулянський радіоремонтний завод "Візар", ДП "Ізюмський приладобудівний завод", ДНДІХП щодо розміщення у приватних комерційних банках, де введено тимчасові адміністрації, коштів на суму понад 36,6 мільйонів гривень, 3,3 мільйони доларів США та 4,4 тисячі євро.
 

Кому спрямоване звернення: ГПУ
Дата звернення: червень 2015.

Суть звернення: Про проведення перевірки фактів порушення законодавства під час продажу майна ДП "Харківський приладобудівний завод Шевченка". Відчуження майна ДП "Харківський приладобудівний завод Шевченка" площею 22549 кв м за ціною 626 тисяч гривень, що майже у 20 разів менше за стартову ціну.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Наливайченку. 
Дата звернення: червень 2015.

Суть звернення: Щодо можливого порушення чинного законодавства на ДП "ВО Південний МБЗ Макарова" (стосовно поставок до РФ агрегатів шасі для літаків).

Відповідь: Відсутність порушень та порада звернутися до Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю.
 

Кому спрямоване звернення: Головному військовому прокурору Матіосу. 
Дата звернення: жовтень 2015.

Суть звернення: Щодо створення передумов до зриву ДП "ХКБД" термінів виконання договору комісій з ДК "Укрспецекспорт", що створює загрозу розірвання зовнішньоекономічного контракту України з іноземною державою на суму 8,7 мільйонів доларів США.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Грицаку (листи з грифом "для службового користування").
Дата звернення: червень та грудень 2016.

Суть звернення: Щодо організації протиправних схем у системі ОПК.

Відповідь: Врахування матеріалів в оперативно-службовій діяльності СБУ.
 

Кому спрямоване звернення: Головному військовому прокурору Матіосу. 
Дата звернення: березень 2017.

Суть звернення: Щодо можливих порушень на ДП "Івченко-Прогрес": закупівля у фірми "3DCeram SAS" (Франція) установки для виробництва керамічних стержнів загальною вартістю 0,5 мільйонів євро, яка перевищує ціну альтернативного постачальника майже в 4 рази.
 

ВІДКРИТІ КРИМІНАЛЬНІ ПРОВАДЖЕННЯ
 

Кому спрямоване звернення: головному військовому прокурору Матіосу. 
Дата звернення: червень 2015.

Суть звернення: Щодо можливих протиправних дій з боку керівництва ДП "Миколаївський бронетанковий завод" під час організації фінансово-господарської діяльності та виконання договорів з Міноборони за державні кошти: безпідставне перерахування директором ДП "Миколаївський бронетанковий завод" Швецом О.М. ТОВ "Український радіаторний завод "Кронід", засновником якого він є, коштів у сумі понад 2 мільйонів гривень при наявності на підприємстві заборгованості з зарплати, закупівлі товару по завищеній вартості на суму 330 тисяч гривень, розміщення 36,4 мільйонів гривень коштів, отриманих в рамках надання послуг щодо відновлення військової техніки за державні кошти, на рахунках ПАТ "Банк Київська Русь", що призвело до їх втрати, підписання контрактів з Міноборони з нереальними строками виконання, що призвело до їх зриву та нарахування штрафних санкцій ДП в сумі майже 39 мільйонів гривень.

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 14 – готування до злочину, 27 – співучасть у злочині, 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
 

Кому спрямоване звернення: Головна військова прокуратура. 
Дата звернення: лютий 2015.

Суть звернення: Щодо перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності ДП "Київський бронетанковий завод" в частині взаєморозрахунків з ПП "Спец-Ком-Юг": безпідставне перерахування ДП "Київський бронетанковий завод" 12 мільйонів гривень. ПП "Спец-Ком-Юг" нібито на придбання матеріалів, які фактично не були поставлені.

(У серпні-2014 про цю махінацію йшлося у журналістському розслідуванні проекту "Слідство. Інфо". Також у своєму сюжеті журналісти згадували ще три фірми, з якими мав підозрілі справи "Київський бронетанковий завод")

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 27 – співучасть у злочині, 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 358 – підроблення документів, 366 – службове підроблення.
 

Кому спрямоване звернення: Генеральна прокуратура України. 
Дата звернення: жовтень 2015.

Суть звернення: Повідомлення про вчинення кримінального правопорушення в частині відчуження майна ДП "Харківський приладобудівний завод Шевченка": реалізація майна площею 22549 кв м підконтрольним особам за зниженою на 12 мільйонів гривень вартістю, а також нецільове використання коштів в сумі 0,9 мільйонів гривень під час санації.

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 364 – зловживання владою або службовим становищем.
 

Кому спрямоване звернення: Голові СБУ Грицаку. 
Дата звернення: січень 2016.

Суть звернення: Щодо порушення фінансово-господарської діяльності ДП "Завод 410 ЦА". Безкоштовне постачання ДП "Завод 410 ЦА" виробів на суму 5,4 мільйонів доларів США по зовнішньоекономічному контракту, нанесення збитків підприємству у сумі 158 тисяч доларів США через халатність службових осіб заводу при укладанні угоди, надання послуг із стоянки повітряних суден та охорони за заниженими тарифами у сумі 1,8 мільйонів гривень, факти придбання комплектуючих за завищеними цінами на суму 280 тисяч доларів США та 85 тисяч гривень.

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 333 – порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю.
 

Кому спрямоване звернення: Генеральному прокурору України Луценку. 
Дата звернення: червень 2016.

Суть звернення: Щодо порушення фінансово-господарської діяльності ДП "Завод 410 ЦА": укладання фіктивних договорів на виконання ремонтних робіт на загальну суму 40 мільйонів гривень, безоплатно передачі іноземній стороні комплектуючих на суму 5,5 мільйонів доларів США, викрито корупційну схему розтрати коштів при наданні юридичних та аудиторських послуг на суму 8 мільйонів гривень.

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
 

Кому спрямоване звернення: заступнику військового прокурора Запорізького гарнізону. 
Дата звернення: листопад 2016.

Суть звернення: Щодо причетності до виведення державних коштів посадовими особами "Науково-виробничий комплекс "Іскра" під час виготовлення та поставки Ефіопії двох одиниць РЛС. Сума збитків – 4,2 мільйонів гривень. за нібито використання при виготовлені РЛС об'єктів інтелектуальної власності за ліцензійним договором з ТОВ "КІТ".

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.
 

Кому спрямоване звернення: Головному військовому прокурору Матіосу. 
Дата звернення: грудень 2016.

Суть звернення: Щодо можливих порушень на ДП "Конструкторське бюро "Артилерійське озброєння": завдання збитків на загальну суму 3,4 мільйонів гривень.

Статті, за якими відкрите кримінальне провадження: 191 – привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 364 – зловживання владою або службовим становищем.
 

ЄДИНИЙ ВИРОК

У травні 2015-го Укроборонпром направив листи голові СБУ та Головному військовому прокурору щодо можливих протиправних дій керівництва ДП "Львівський бронетанковий завод" під час організації фінансово-господарської діяльності та виконання договорів з Міноборони за державні кошти у 2014 році на суму 2 мільйони гривень.

Наливайченко залишив звернення без відповіді.

А Матіос повідомив, що військовою прокуратурою Львівського гарнізону внесено відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Факти зловживання службовим становищем, які призвели до витрачання бюджетних коштів в особливо великих розмірах, кваліфікували відповідно до 5-ї частини статті 191 ККУ "Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем". Передбачене покарання – позбавлення волі від 7 до 12 років.

1 жовтня 2015-го Анатолій Матіос на своїй сторінці у Фейсбук повідомив про обшуки у колишнього керівника "Львівського бронетанкового заводу".

Обшук в екс-керівника
Обшук в екс-керівника "Львівського бронетанкового заводу"
ФОТО З ФБ-СТОРІНКИ АНАТОЛІЯ МАТІОСА

"Слідство підозрює колишнього керівника держпідприємства Львівський бронетанковий завод у тому, що він протягом грудня 2014-січня 2015 років, за попередньою змовою з іншими особами та з використанням підприємств з ознаками фіктивності, зловживаючи службовим становищем, заволодів державними коштами оборонного замовлення в сумі понад 2 мільйони гривень, які призначалися для ремонту в зону АТО 31 одиниці БМП-1, а також двигунів УТД-20. Публікую фото "наколядованих" цим "Корейко" народних грошей, за які мала бути відремонтована техніка для АТО в період Дебальцевських боїв", – писав тоді він.

Втім, попри такий гучний допис у ФБ – гучного вироку зловмисник не отримав.

20 лютого 2016 року Сихівський райсуд Львова оголосив рішення у цій справі.

Суть справи: "Львівський бронетанковий завод" сплатив 2 мільйони гривень приватному підприємству "Пацифік-2" за ремонт дев'яти двигунів УТД-20 для БМП-1. При цьому приватне підприємство не мало відповідних виробничих потужностей, а кілька двигунів навіть з території "Львівського бронетанкового заводу" не вивозилися і взагалі не потребували ремонту.

У ході судового розслідування прокурор змінив обвинувачення на м'якіше – частина 2 статті 367 "службова недбалість" (позбавлення волі на строк від 2 до 5 років).

У результаті суд не побачив корупції у діях екс-керівника "Львівського бронетанкового заводу" та присудив штраф у розмірі 11,9 тисяч гривень та позбавлення волі на 5 років. Щоправда, від відбуття основного покарання його одразу звільнили – призначили іспитовий строк 3 роки.

Керівник приватного підприємства "Пацифік-2" рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17.03.2016 визнаний винним за 4-ю частиною статті 190 "шахрайство". Його засудили до 5 років позбавлення волі – і також звільнили від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки.

"БІЛА РУКАВИЧКА" МАТІОСА

Справа керівника "Львівського бронетанкового заводу" – дуже показова.

На її прикладі кожен інший керівник державного оборонного підприємства міг і мав би побачити, як держава рішуче карає охочих нажитися на війні.

З'ясувалося, що уся рішучість завершується 12 тисячами гривень штрафу.

На початку квітня Анатолію Матіосу довелося прокоментувати історію з "Львівським бронетанковим заводом".

"Чому екс-керівник державного підприємства не сидить?" – запитала журналіст телеканалу "Zik" у головного військового прокурора.

Анатолій Матіос тоді запевнив, що екс-директор відшкодував усі нанесені збитки: "У нього вдома виявили більше грошей, ніж йому інкримінувалося. Ми не можемо знати все, і доказуємо тільки факти, які ми достеменно можемо зібрати докази. За звинуваченнями він засуджений.

Ми не погодилися з рішенням суду і подали апеляцію. Суд ухвалив рішення, що у зв'язку з відшкодуванням збитків, з урахуванням "закону Савченко" він вважається таким, що відбув покарання. Я переконаний, що все зроблено по закону".

Також Матіоса запитали: чому звернення Укроборонпрому до нього щодо виявлених зловживань на державних оборонних підприємствах залишають або без відповіді, або без покарання зловмисників?

І тут військовий прокурор не стримався: "Це підміна понять. Це повна неправда. Я білу рукавичку Укроборонпрому сприймаю і приймаю. І найближчим часом обіцяю… Я не люблю, коли підміняють поняття з хворої голови на здорову.

Я заявляю, що буде все, що не задовольняло Укроборонпром в моїй роботі, я все зроблю. Невдовзі.

Я прийняв цю рукавичку".

Трохи згодом Матіос заявив, що Укроборонпром не звертався до нього з фактами зловживань, і повідомив, що на Держконцерні проводиться обшук. Внаслідок обшуку слідчі вилучили документи. Які саме і в якій справі – невідомо.

За давньою традицією, "біла рукавичка" вважається викликом на дуель. Судячи з реакції Матіоса, саме так він сприймає винесення у публічну площину питання: чому правоохоронці не карають зловмисників за зверненнями Укроборонпрому?

Для країни ж більш важливо не те, хто залишиться живим у цій умовній дуелі – а чи будуть покаранні ті, хто наживається на війні.

Олексій Братущак, УП

Опубліковано в Економіка
Для оснащення силових структур України закуплені і оперативно поставлені в підрозділи армії і Нацгвардії зарубіжні снайперські патрони. З огляду на гостродефіцитність таких боєприпасів, хочеться сказати - перемога. Але після короткого періоду застосування цих боєприпасів ситуація набула зовсім інших рис. «Ці кулі «зжирають» наші стволи. Ці боєприпаси гірші за точністю, ніж ті, що ми купуємо самостійно. А сердечники бронебійних куль просто розсипаються при зіткненні з бронеперешкодою. З іншим у цих патронів все добре». Так емоційно один із військових прокоментував мені загальну ситуацію з практикою застосування боєприпасів, закуплених для наших снайперів.

Оцінка ситуації

Про роль снайперів в ході бойових дій на Донбасі нагадувати сенсу немає. Ефективність їх застосування в цій війні висока. За умови того, що снайпери навчені, озброєні якісною снайперською зброєю, і для вирішення завдань застосовуються саме снайперські патрони.

Закупівля снайперських боєприпасів провідних європейських виробників для України - процес складний. Останнім часом - майже неможливий. Купити гвинтівки простіше, ніж забезпечити снайперів дійсно бойовими снайперськими патронами.

У рамках цієї історії мова йде про боєприпаси чотирьох калібрів, які були закуплені у американської компанії SBR для декількох типів снайперських гвинтівок, якими користуються снайпери Збройних сил і Національної гвардії. Для штатної армійської СВД - патрони 7,62х54 мм. Для гвинтівок зарубіжного виробництва - боєприпаси 7,62х51мм і 8,58х70 мм (.338) Лапуа Магнум. Четвертий - це 12,7х99 мм під крупнокаліберні снайперські гвинтівки, наприклад, використовувані нашими армійцями і гвардійцями американські «Баррет».

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

У кожному калібрі закуплено по три номенклатури боєприпасів. Снайперський - з суццльноштампованою кулею з латуні; бронебійний - з бронебійним сердечником і бронебійно-запальний (конструкція: вибухова суміш плюс бронебійний сердечник).

Повз ціль

Снайперська зброя має єдину кінцеву мету - ураження об'єкта одним пострілом. Умови, в яких потрібно виконати це завдання, можуть бути самими різними. Вони-то і формують вимоги до тяжких «антиматеріальних», снайперських спеціальних і армійських самозарядних гвинтівок. Але спільним є те, що в сучасних умовах при рівному вишколі на полі бою кращим буде той снайпер, зброя якого буде володіти більшою дальністю прицільної стрільби, щільністю, великою пробивною і забійною дією кулі, можливістю застосування в різних умовах, вдень і вночі. За вимогами НАТО снайперська гвинтівка повинна забезпечувати кучність не більше однієї кутової хвилини (minute of angle), або 1 МОА. Це означає, що перевірочна серія з п'яти куль, випущених з гвинтівки, на дальності в 100 м повинна укластися в окружність близько 2,9 см. На 200 м це буде вже 5,8 см і так далі. Значною мірою кучність залежить і від характеристик боєприпасу.

При відстрілі боєприпасів, які були закуплені у американської компанії SBR, їх кучність виявилася явно не «натовська». У калібрах 7,62 і .338 вона склала до 2 МОА, у 12,7 мм показник був ще гіршим. «При стрільбі з цих же гвинтівок з використанням боєприпасів, грубо кажучи, розряду «спорт-полювання», які купуються військовими за свої гроші, наші снайпера забезпечує кучність з цих стволів в 0,5 МОА. Так що нічого особистого», - стверджували мої співрозмовники.

Кулі без сили

При оцінці можливостей бронебійних куль - з бронебійним сердечником і бронебійно-запальним - також не обійшлося без дивних відкриттів. 6-мм сталеву пластину (умовно - бронежилет 4-го класу захисту) змогли пробити лише деякі з боєприпасів, які передали снайперам. (Для деталізації - 6-мм пластину пробив лише «чистий» бронебійний 7,62х54 мм і «чистий» бронебійний .338. По 12,7 мм даних немає). При тому, як свідчить практика, сучасні бронебійні кулі в представлених калібрах повинні без найменших «заїкань» пробивати і 10-мм броню. А, значить, гарантовано справлятися з живою силою супротивника, екіпірованої в бронежилет 6-го класу захисту.

Фактично по закордонному поставленого товару розклад такий. Бронебійні боєприпаси в калібрах 12,7 мм і 8,58 мм (.338) мають характеристики бронепробиття гірші, ніж радянський патрон Б32 в меншому калібрі - 7,62х54 мм. Закуплені для СВД бронебійні патрони калібру 7,62х54 мм по «бронебійним» можливостям трохи кращі, ніж боєприпас ЛПС 7,62х54 мм. Нагадаю, ЛПС 7,62х54 мм - це патрон з легкої кулею зі сталевим сердечником, який був прийнятий на озброєння в Радянському Союзі ще в 50-х роках минулого століття. Він призначений для ураження відкритої живої сили і неброньованого (!) озброєння і техніки.

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

З одного металу ллють?

Кулі всіх закуплених боєприпасів виготовлені з латуні. Суцільнометалеві кулі зроблені методом штампування або точіння. Аналіз металу показав, що вміст цинку в латуні куль - близько 28%, відповідно, що залишилися 72% - мідь. Фахівці, з якими спілкувався, стверджували: «На Заході для куль використовується матеріал з вмістом міді не менше 90%. Сплав з меншою кількістю міді в суцільнометалевій пулі має одну негативну властивість: куля виходить жорстка. В ході стрілянини така штампована куля значно зменшує ресурс ствола снайперської гвинтівки. Якщо ресурс ствола снайперської зброї становить в середньому близько 6 тис. пострілів, то при стрільбі патронами з такими кулями він складе всього близько 1 тис. пострілів. При цьому, щоб вичистити ствол після стрілянини цими патронами треба добряче постаратися».

Не виключено, що для виготовлення суцільнометалевих куль міг використовуватися метал, застосовуваний і для гільз. При цьому на самих гільзах відсутнє маркування, яке б підтверджувала їх відповідність військовому стандарту.

Мокра справа

Закуплені патрони виявилися не герметичними. Вони пропускають всередину гільзи воду. Порох у них відсиріває. Це неприпустимо з точки зору вимог до боєприпасів до бойової зброї. Можливо, американська армія до своїх постачальників такої вимоги не пред'являє. Або ж при закупівлі для української сторони цей нюанс з виробником не обмовляється. Хоча це виглядає настільки аксіоматичним, що тут і говорити начебто нема про що...

Ми за ціною не постоїмо

Вартість боєприпасів - річ непостійна. Вона залежить від калібру, типу боєприпасу, обсягу партії та інших факторів, включаючи політичні та ринкові. При будь-якій гострій потребі або зовнішніх обмеженнях - а до України це має відношення повною мірою - вам будуть продавати боєприпаси дорожче, ніж іншим. Або не продадуть взагалі. В таких умовах за боєприпаси можна заплатити і більше, аби зброя і куля робили свою справу. Оскільки для снайпера на полі бою вартість патрона бою, за великим рахунком, значення не має. У нього одна ключова задача - уразити ціль, і держава в особі всіх учасників закупівельного ланцюжка має забезпечити снайпера всім необхідним для вирішення цього завдання.

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

З іншого боку, з урахуванням обмежених бюджетних ресурсів країни, незважаючи на весь оптимізм заяв про виділення все більших коштів на оснащення і переозброєння армії, будь-яка збройова закупівля вимагає оцінки в форматі категорії «ефективність-вартість». Щоб виключити суб'єктивізм виробника, постачальника і користувача в оцінках того, що добре, а що погано для української армії, потрібна лише дещиця. Наприклад, проводити у себе в країні хоча б відомчі випробування для визначення і підтвердження характеристик закуповуваних патронів. Постанова Кабінету міністрів №345 визначає: щоб зброя і техніка, яка потрапили в Збройні сили, потрібно або прийняти на озброєння, або провести відомчі випробування. Поки немає даних про те, що перед поставкою в підрозділи - як в ЗСУ, так і Національну гвардію - такі випробування проводилися.

За снайперські патрони американцям заплачена сума, що цілком дозволяє вимагати і домагатися, щоб за своїми можливостями боєприпаси, що купуються, були на такій же висоті, як і їх ціна. І без сюрпризів для самих снайперів.

P.S. ... На даному етапі мені відома лише частина інформації в цій історії, яка може завершитися досить голосно. Викладена, скажімо так, частина частини. При цьому я спираюся на дані від снайперів з двох силових відомств, які тестували і застосовували ці боєприпаси, а також на оцінки фахівців, з якими довелося спілкуватися, уточнюючи деякі технічні деталі, які є вкрай важливими. Як відомо, «диявол криється в деталях». Цілком допускаю, що найближчим часом доведеться почути ряд додаткових точок зору, включаючи думку посадових осіб Міноборони, Нацгвардії, і постачальників цих боєприпасів. Ну, або раптом буде ухвалено рішення, що все це - велика військова таємниця. Подивимося ...
 
 
 

Автор: Сергій Згурець, директор ВКК «Defense Express»
 

 

 
 

Опубліковано в Суспільство
Вівторок, 14 березня 2017 09:40

Гібридна – не Друга Світова

Останнім часом коли мені горлають:

- чому АТО, а не війна?!
- чому не об'явлений військовий стан?!
- чому торгуємо з окупованими теренами?!
- чому за три роки не подумали як окуповані терени відрізати від себе геть?!

, тощо й тощо, я увідповідь запитую:
- чому армія недостатньо забезпечена багнетами?!
- чому не сформований жоден гужовий батальйон?!
- чому в населення не відібрали всі радіоприймачі?!
- чому підлітків 15 років не заганяють примусово на заводи - точити снаряди?!

І взагалі, чому під час гібридної війни 21-го сторічча мене запитують про засоби і умови, що використовувалися у Другу Світову війну? Чому не про ті, що були актуальні в часи Визвольних змагань? Або - Мазепи? Або в часи походу Сагайдачного на Стамбул?

Чому така тяга саме до совкового періоду історії? Про це - в моєму дописі.

http://coolyanews.info/giibridna-ne-druga-sviitova.html

 

Dmitro Vovnyanko 

Опубліковано в Суспільство
П'ятниця, 24 лютого 2017 09:50

Напередодні війни

2017 рік буде роком «великого перелому», хоча сам перелом настане лише в 2018 році. Що буде саме так, а не інакше, є кілька «витоків інформації». Ще 25 березня 2016 року президент П.Порошенко повідомив, що «Как мы вернули Надежду, так мы и вернем Донбасс и Крым», правда не говорилося, що це буде зроблено військовим шляхом.

Міністр МВС А.Аваков конкретизував: «Я переконаний, що в найближчі два роки ми будемо проводити деокупацію Донбасу.»  (25.11.16). Голова РНБОУ О.Турчинов в своєму новорічному привітанні у Фейсбуці заявив: «…і наступний, 2017 рік, повинен бути роком наших перемог…». Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Г. Тука в своїй статті писав: «…Украине удастся перенять инициативу и реализовать свой сценарий возвращения оккупированных территорий. Очень надеюсь, что это произойдет уже в следующем году, максимум – к середине 2018 года.». І навіть американський сенатор Джон Маккейн у своєму виступі на врученні нагород українським воїнам під Маріуполем 31 грудня 2016 року заявив: «В 2017 году мы победим захватчиков, и отправим их туда, откуда они пришли.»

Подібне різноманіття цитат говорить про те, що на 2017 рік дійсно планувалася війна за «хорватським сценарієм», але вона була перенесена на 2018 рік швидше за все через провал технічного переозброєння армії, яке мало бути профінансовано з конфіскованих у В.Януковича коштів. Але з вини депутатів ВР закон про спецконфіскацію так в 2016 році і не був прийнятий. А от в бюджеті 2017 року витрати на оборону і безпеку заплановані в обсязі 5% ВВП.

Незважаючи на постійні мантри європейців і нашого керівництва про те, що «альтернативи Мінському процесу немає», альтернатива є і ця альтернатива – війна! Але розважливі європейці та й українське керівництво не можуть дозволити собі велику війну в Україні, доки не вирішена проблема постачання в Європу і, відповідно, Україну, газу, альтернативного російському. Йдеться саме про альтернативний, а не про реверсний газ.

Природний газ скраплюють головним чином в США і Катарі. З економічних міркувань транспортувати морським шляхом (танкерами-газовозами) доцільно саме скраплений природний газ, а сланцевий, як менш калорійний, доцільніше споживати на території видобутку. Але оскільки Європа до недавнього часу споживала переважно трубопровідний природний газ, у європейців не виявилося достатніх потужностей для приймання скрапленого газу, т.з. LNG-терміналів.

До кінця 2017-18 років європейці їх обіцяють збудувати, після чого енергетичний шантаж Європи з боку Росії стане неможливим. Більше того, Росію згодом взагалі збираються викинути з європейського енергетичного ринку, що для Путіна страшніше всіх санкцій і справді «початок кінця». Ситуація для росіян ускладнюється ще й тим, що через брак відповідних газогонів, газ, що  постачається до Європи, не можна перенаправити до Китаю. Можна лише в чорноморських і балтійських портах збудувати станції зі зрідження газу, але на це в Путіна немає ні часу, ні грошей. До речі, газовозів у нього теж немає.

Геополітика впливає також і на транспортування катарського газу. Емірат Катар знаходиться на південному березі Перської затоки, виходом з якої («вузьким місцем») служить Ормузька протока. І хоча для обходу протоки по території Оману зведено морський канал, це не вирішує проблему, тому що канал, по-перше, не дозволяє проводити по ньому великовантажні судна, а по-друге, в разі конфлікту з Іраном легко мінується з повітря.

Для країн Перської затоки справжнім виходом стало б будівництво трубопроводів через територію Сирії до портів Середземного моря і далі, через територію Туреччини, – до Європи. Якби сирійський режим Башара аль-Асада мав більшу внутрішню стабільність, він став би тим телям, що смокче двох маток. В даному випадку, Іран – з одного боку і Катар з Саудівською Аравією – з іншого. Але низька легітимність в очах власного народу штовхнула Асада в обійми до іранських аятол. Відповідно, саудівцям і катарцам не дозволили будувати трубопроводи через територію Сирії. Це і стало головною причиною Сирійського конфлікту.

Росія, яка формально воює на боці Асада та Ірану, не зацікавлена ​​в наявності конкурентів (постачальників енергоносіїв), тому її справжня мета в Сирії – війна до останнього сирійця. Об'єктивно, і США, як постачальник газу до Європи, не зацікавлені в появі конкурентів з країн Затоки. Тому наддержава і не втручалася в Сирійський конфлікт, дозволяючи це робити Путіну. І не тому, що Обама був миротворцем.

Для України конфлікт в Сирії насамперед вигідний тим, що відволікає Росію від війни на Донбасі. Недавнє перемир'я з участю Росії, Ірану і Туреччини недовговічне, позаяк воно не дуже потрібно самій Росії і зовсім не потрібне саудитам і катарцам.

Але повернімося до нашого цитатника. Чому Петру Порошенку закортіло у 2018 році стати «батьком-визволителем нації», адже люди, що особисто знають нашого президента, характеризують його психотип, як чоловіка, що схильний до дипломатичних рішень?

Частково на це питання відповів політолог С.Гайдай«Представим, что срок Петра Алексеевича заканчивается. К нему даже сегодня есть много вопросов с точки зрения законности. Если останется жить в Украине, новая власть может не быть лояльной к нему и точно посадит, а садить есть за что и даже на пожизненное. Выехать в Россию он не сможет. На Запад тоже путь будет закрыт.»

Виходом для Петра Олексійовича став би, на думку політолога, другий термін. Потім можна було б пошукати представницьку посаду де-небудь в ООН або в Раді Європи. Але, схоже, що нашому президенту доведеться обмежитись одним терміном і обіцянкою представницької посади … І то, якщо не буде проросійського реваншу. Але ж переможців не судять?

Ось для цього і потрібна «перемога» – звільнення Донбасу, а як дуже пощастить, то й Криму! Так, Петро у нас не полководець, він навіть на зустріч з армійцями одягав ментовську шкірянку. Але вся надія на те, що Володимир Володимирович визначиться зі своїм наступником, з яким можна буде домовитися, щоб не стріляли. Після дії санкцій і зменшення валютної виручки домовитися з наступником буде порівняно просто. Тобто Росія виводить свої кадрові частини з Донбасу, а «ополченців», що полізуть на прикордонні загорожі, росіяни й самі постріляють з кулеметів. Вже бачу гнівні статті в російських ЗМІ про «предательство русских», авторства Гіркіна і Ель Мюрида ...

З Кримом буде трішечки складніше: російські морпіхи і десантура і раді були б постріляти в укропів, але не отримають на це команди від Верховного головнокомандувача з «Маскви». А Україна чітко заявить: будь-який російський офіцер, що накаже відкрити вогонь, буде негайно розстріляний за вироком українського військового трибуналу! Тобто все буде, як в 2014 році, тільки навпаки: росіяни сидять по казармах, а українці їх вартують. Потім строєм, але без пісні і без зброї, окупанти сідають в автобуси і слідують в напрямку Керченської переправи...

Ось на таких умовах Петро Порошенко готовий стати «батьком-визволителем». Ну а зачисткою Криму і Донбасу займеться СБУ і Нацгвардія. Але це тривалий процес і пройде він вже без Порошенка, як і висилка з Криму громадян РФ. А громадяни РФ там всі, крім кримських татар і нечисленних українців.

«Що ви нам українські паспорти тичите? У нас в Україні подвійне громадянство заборонене! Ви - росіяни і повинні жити в своїй Росії!». А українські блогери тим часом сушать голови над питанням: Як перетворити кримських ватників на свідомих українських громадян?

Але боїмося, що доля Петра Олексійовича може вирішитись ще 2017 року. І рішення це буде залежати не від втомленого українського народу, а від президента США Д. Трампа. Зараз політологи тільки те й роблять, що вгадують, на кого буде схожий президент Трамп: на себе передвиборчого чи на функціонера Республіканської партії? Думаю, що спочатку Трамп приміряє перший образ, а потім і остаточно, – другий.

Складно спрогнозувати, що трапиться з Транстихоокеанським і Трансатлантичним партнерствами. Америка Трампа відмовилася від участі в них. Чи займе Китай місце Америки і як скоро це трапиться? Або Трамп таки дасть задній хід? Втім, прямо України це все одно не стосується. Чи буде у Трампа медовий місяць з Путіним? Скоріш за все, що ні...

Ті ж маститі політологи прогнозують, що якщо не навесні, то вже восени 2017 року точно, у нас будуть дострокові парламентські вибори. Втім, вони і на 2016 рік це теж прогнозували.

Американці припустили, що при президентові Порошенку і прем'єрі Яценюку в Україні все буде так, як було за часів В.Ющенка і Ю.Тимошенко, тобто м'яко кажучи – взаємна конкуренція. Але прорахувалися.

Арсеній Петрович виявився гнучким і договороздатним партнером: всі важелі в країні були поділені між людьми БПП і НФ. І якби не надмірна амбітність нинішнього президента і його оточення, то така конструкція змогла б протриматися цілих п'ять років, а то і довше. Втім, в 2017 році може ще й протримається! Тому ми оцінюємо ймовірність парламентських виборів 50:50.

Але тут свою партію почав грати прем'єр В.Гройсман. Поки це виразилося лише в неокейнсіанській риториці та в  підвищенні з 01 січня 2017р. мінімальної зарплати до 3200 грн. Маститі політологи оцінили це як хабар електорату перед виборами. Ми ж сподіваємося, що це дійсно кейнсіанський інструмент, який дозволить активізувати нашу економіку. Вигоду від зростання мінімалки відчують в першу чергу найбідніші верстви населення, які витратять свої гроші на купівлю продуктів харчування, що у нас переважно вітчизняного виробництва.

Попередники Гройсмана давали гроші не людям, а власникам банків, які конвертували гривню в долари, а ті, в свою чергу, вивозилися за кордон. Гривня падала, люди біднішали, але дешева гривня стимулювала експорт. От так і жили. Одна біда: виборці більше не хочуть голосувати за політиків, які роблять з українців злидарів.

Якщо ж парламентським виборам бути, то будуть вони, швидше за все, за відкритими партійними списками, тобто без мажоритарників. У парламент зайдуть партій 7-8, а коаліцію доведеться формувати з 3-4 партій. Тому коаліція буде нестійкою, але чеснішою, ніж нинішня. І насамперед коаліціанти намагатимуться внести зміни до Конституції, щоб обмежити повноваження президента та передати частину його функцій прем'єру, в т.ч. і контроль за силовими структурами.

Хоча не менш ймовірним є й варіант «Порошенко №2», це коли коаліція, не чіпаючи законодавство, захоче мати свого президента. Можемо навіть назвати його прізвище – Гройсман. БПП прекрасно обійдеться без «ПП». Операцію «Наступник» Петро Олексійович провернути не зможе, тому що нікому не вірить. Доведеться йому домовлятися з Гройсманом.

Гройсмана, як компромісну фігуру, підтримає і Народний фронт, в руках якого знаходиться «голка в яйці» від життя коаліції. Всі вже повірили, що рейтинг НФ на рівні статистичної похибки, але часті появи Арсенія Петровича на ТБ наводять на думку, що сам лідер партії так не думає. НФ у політиці представлений тріумвіратом: Яценюк-Турчинов-Аваков. І у них напевно є план ребрендингу власної партії.

В мережі циркулюють плани про те, як депутати НФ «скидають з поїзда» Авакова з Турчиновим, і самі, разом з колегами з БПП, ділять пиріг української влади. Це план під П.Порошенка. Але якщо не дай Боже позиції «гаранта» захитаються, в т.ч. і під впливом американського чинника, цей план можна застосувати і проти ПП, на користь В.Гройсмана, як фігури, яка влаштує всіх. У цьому випадку нові парламентські вибори просто не потрібні, достатньо поміняти Конституцію на користь прем'єрської республіки. І нардепи можуть на це купитися.

Є й третій сценарій, коли Петро Олексійович спекається «вінницького мера», як перед ним А.Яценюка. Сценарій а-ля Кучма, коли на прем’єра вішають весь негатив: премє’р у лайні, а президент – весь у білому. Але цей сценарій лише розвилка для перших двох.

Втім, «економізм» В.Гройсмана, як і підготовка України до здійснення «хорватського сценарію», є довготривалими трендами, які по суті не залежать від конкретних перших чи других осіб.

Курс адміністрації Д. Трампа на часткове обмеження вільної торгівлі неминуче призведе до відповідних контрзаходів в інших країнах, а це рано чи пізно вдарить по Україні. Потрібно не радіти, що у нас дешева робоча сила, як це робив наш президент під час свого візиту до Індонезії, а робити цю робочу силу високотехнологічною та дорогою. Недарма Генрі Форд встановив на своїх заводах високу зарплату, що б його робітники мали можливість купувати його ж автомобілі. Вибір в української влади тут не великий.

Президентські вибори в Росії в 2018 році – наше «вікно Овертона» і наше вікно можливостей. Незважаючи на шалену російську пропаганду, яка стверджує, що санкції з Росії будуть ось-ось зняті, цього не сталося. Під час телефонної розмови Трампа і Путіна дане питання навіть не обговорювалося. А днем ​​раніше, під час зустрічі Трампа з британським прем'єром Терезою Мей, президент США однозначно заявив, що говорити про скасування санкцій поки рано.

В́изнаємо, що Мінські угоди в тому вигляді, в якому вони підписані, нездійсненні. На момент їх підписання Росія фактично пропонувала Україні капітуляцію в розстрочку, – для перетворення нашої країни на російський протекторат. ОРДіЛО де-юре надається право вето на вступ України до ЄС і НАТО, а фактично на будь-яку ініціативу, що йде в розріз з інтересами Москви. В Україні в будь-який момент може бути розв'язана нова війна, оскільки на частині її території залишається російська окупаційна армія, закамуфльована під «загони народної міліції».

Мінськ-2 Україна підписувала під гуркіт канонади в «Дебальцевській кишці», з якої угруповання наших військ могло й не вийти... Але час було виграно! З тих пір ситуація змінилася: українська армія зміцніла, страху в неї і у нас перед російськими загарбниками давно немає, а значить і виконувати умови капітуляції Україна не буде!

Розуміють це і в Москві. Трюк з Донбасом (виведення окупаційних військ в обмін на визнання Україною анексії Криму) не пройшов. Відповідно, окупація Донбасу стала для Росії безглуздою. Ще більш безглуздим виявився інший путінський трюк: «обмін» Сирії на Україну, заради якого Путін, власне, і вліз у Сирійський конфлікт. Бліцкріґу в Сирії у нього не вийшло, отже, козирів на руках у Путіна немає. Тим більше їх не буде, коли США вплутаються у війну в Сирії.

Тому вибір у Путіна не великий: або й далі дестабілізувати обстановку на Донбасі, або – в інших місцях. «Інші місця» – це Північний Казахстан, країни Балтії і Білорусь. Але в першому зачіпаються інтереси Китаю, у другому – НАТО, до третього поки що не готова російська громадська думка. Зате з  Донбасом – жодних проблем.

В ідеалі Путіну перед президентськими виборами 2018 року потрібна чергова переможна війна. На хвилі всенародного обожнювання «великого полководця» це дозволить нинішньому президенту Росії переобратися на другий термін (план-максимум). Або, якщо США дуже будуть проти, – призначити наступника-гаранта (план-мінімум). Так свого часу Б. Єльцин призначив самого Путіна.

Тобто Путіну потрібно провести аналог «війни 08.08.08» – «принуждение к миру», на цей раз в Україні. Для чого потрібно окупувати, крім неокупованої частини Донбасу, Харків, Суми, Чернігів, Полтаву, а якщо пощастить, то й лівобережні Дніпропетровщину з Запоріжжям. І тут же примусити Петра до підписання капітуляції (коридор - до Криму, воду – в Північнокримський канал, плюс електрифікація півострова) і виконання Мінська-2 в його російському прочитанні, в обмін на виведення військ з Донбасу...

З Міхо подібний фокус пройшов, але з Україною не пройде. По-перше, ми великі. По-друге, Путін Східну Україну зможе захопити (якщо зможе), але не зможе утримати. У нього і з Донбасом та Кримом вийшов перебір. По-третє, Порошенко відмовиться підписувати капітуляцію, бо це смерть (і, можливо, не тількі політична). Запасного варіанту у Путіна немає. І воювати зі справжньою хунтою він собі теж дозволити не зможе...

З вищевикладеного випливає, що в ескалації конфлікту на Донбасі у 2018 році зацікавлені по обидва боки лінії фронту. І це робить війну досить ймовірною.

P.S. Про статтю Андрія Єрмолаєва «Майбутнє мінливе.Бо — змінюване»  в "Дзеркалі тижня"».

  1. Як і ми, автор призначає дедлайн нинішньому гаранту на 2018 рік.
  2. Автор лякає українську еліту взагалі, і Петра Порошенка зокрема, націонал-соціалістичною революцією.
  3. Автор навіть не намагається пояснити, звідки виник український підвид homo sapiens і чому на цей підвид не діють загальні закони людського розвитку. Інакше кажучи, «майбутнє мінливе», звичайно. Але не «змінювані» контрольні точки, які потрібно пройти будь-якому суспільству на шляху від феодалізму до капіталізму і від колоніальної залежності до свободи. Такий перехід можливий виключно за допомогою революції, яка може супроводжуватися громадянською війною і іноземною інтервенцією. Хоча автор (А.Єрмолаєв) упевнений, що революції можна уникнути.
  4. Ми згодні з автором у тому, що майбутня українська революція може бути тільки націонал-соціалістичною. Революції не можна уникнути, але її можна відтермінувати (в наших умовах до кінця війни).
  5. На відміну від автора, ми констатуємо, що протиріччя між інтересами суспільства (нації) і нинішнього олігархічного режиму носять антагоністичний характер і не можуть бути подолані в рамках нинішньої держави і шляхом проведення реформ.
  6. Ми констатуємо, що майбутня революція буде носити характер антиолігархічний (знищить олігархічну власність) і антиколоніальний (розчистить перешкоди на шляху українського національного проекту).
  7. Ми констатуємо, що олігархи, як клас, а олігархономіка, як економічна система, підлягають знищенню. І зовсім не тому, що олігархи втручаються в політику, а їхні активи набуті не зовсім чесним шляхом. Втручання економічних акторів в політику неминуче, позаяк базис визначає тип надбудови, а справедливість є категорією моралі, а не політики чи економіки. Олігархи повинні бути знищені тому, що вони – компрадори, а олігархономіка – тому, що це компрадорська економіка. Компрадори закривають (унеможливлюють) модернізацію. «Силіконової долини» у нас не буде до тих пір, доки «долина» буде знаходитися в руках компрадорів.

 

 

YURY STOWISIM

Опубліковано в Суспільство
Росія не збирається нікуди йти з Донбасу, вона збирається не просто зберегти контроль над окупованими територіями, а й посилити його

Рішення російського президента Володимира Путіна щодо визнання документів, виданих органами влади на окупованих Кремлем українських територіях - це навіть не один сигнал. Це - цілий набір сигналів, який необхідно ретельно проаналізувати.

Формально рішення Путіна не є визнанням так званих «народних республік». Навпаки, в указі йдеться саме про Донецьку і Луганську областях. Але сам факт «вмонтування» документів жителів цих областей у російську правову систему створює для Росії відразу кілька можливостей для маневру. Указ може залишитися лише тимчасовою інструкцією «до закінчення конфлікту», а може стати першим кроком для визнання «незалежності» окупованих територій і їхньої подальшої анексії. Вибір варіантів тут величезний - від Криму до визнаної Росією Абхазії або невизнаного Придністров'я. Але в кожному з варіантів є і спільне - Росія не збирається відмовлятися від окупованих територій.

Ця спільність варіантів і є головним сигналом для України. Росія не збирається нікуди йти з Донбасу, вона збирається не просто зберегти контроль над окупованими територіями, а й посилити його. До рубля і російських «кураторів» бойовиків додалося визнання паспортів. Це, до речі, має вилікувати від ілюзій тих, хто вірить, що блокада змусить Росію переглянути своє ставлення до окупації.

Блокада може бути важливим внутрішньополітичним інструментом. Вона може вплинути на контрабанду або позиції Ахметова. Але Росії і її найманцям на блокаду просто наплювати. Більш того, Росія сама може в будь-який момент перекрити лінію розмежування. Якщо в результаті ще якась кількість жителів Донбасу виїде до Росії - а указ Путіна таку міграцію полегшує - це лише спростить завдання Москви щодо фінансування регіону і перетворення його на військово-диверсійну базу на наших кордонах.

Ще один сигнал - це сигнал Заходу. І він відображає зростаюче розчарування Путіна ставленням до Росії після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах в США. У Кремлі розраховували, що питання Донбасу і Криму відійдуть на «другий план» в очікуванні міфічної «великої змови» - і з цим доведеться рахуватися Євросоюзу.

Зараз, коли стало ясно, що відхід з окупованих територій - умова російсько-американського взаєморозуміння, Путін намагається продемонструвати, що якраз умов йому ставити не потрібно. У цьому ж ключі необхідно розцінювати сьогоднішню заяву міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова про те, що його країна не скасує санкції проти ЄС до виконання Мінських угод. Так, ідіотська фраза, але чудова - вона свідчить про прагнення Москви домогтися «дзеркальності» в стосунках із Заходом, але і заспокоює тих європейських політиків, хто вважав, що поступки Росії можуть призвести до скасування «антісанкцій».

Якщо відволіктися від «сигнального» змісту указу Путіна, то він сприяє Україні. Тому що знову демонструє те, що і так ясно: Москва - не посередник, а учасник конфлікту, зацікавлений до того ж в повзучій анексії чужих територій. І відновлення територіальної цілісності України залежить насамперед від енергійного тиску на цього цинічного учасника.

 

ВІТАЛІЙ ПОРТНІКОВ

 

 

Опубліковано в Політика

Здобутки невтомної культурної менеджерки й справді ренесансної людини Олі Жук важко перелічити коротко, адже лише кількість фестивалів, які вона організувала, сягнула десяти.

Жук належить до провідних лобістів культури якісного книгочитання в Україні. Засновані нею "Чулан" та "Книжкове бюро" запровадили новий формат затишної книгарні з компактним, але детально продуманим асортиментом.

А "Книжковий Арсенал", куратором якого Ольга Жук була багато років, повернув моду на придбання книжкових новинок і взагалі став однією з головних культурних подій у країні, що відкрила Україну для багатьох відомих західних письменників.

Також саме завдяки ініціативі Жук відбулася презентація України на книжковому ярмарку у Франкфурті-2015 і 2016.

У січні 2017 року Жук пішла з посади керівника відділу культурної дипломатії МЗС України, який очолювала з липня 2016 року, чим засмутила (проте навряд чи здивувала) українську культурну громадскість.

Тоді своє звільнення вона пояснила, зокрема, фінансовими причинами, зазначивши, що все одно не збирається "ставити хрестик" на культурній дипломатії.

Через місяць після резонансного звільнення УП.Культура детально розпитала одну з найвідомиших представниць громадського сектору про підсумки її роботи на державній службі, причини звільнення, творчі й професійні плани, а також про законодавчі та ідейні перепони на шляху до ефективної культурної дипломатії.

"ЦЕЙ РІК ДАВ ДУЖЕ БАГАТО ДЛЯ РОЗУМІННЯ НЕДОЛІКІВ СИСТЕМИ"

 Як ти зараз оцінюєш свою роботу й досвід співпраці з МЗС, а також причини, що спонукали залишити цю роботу? У своєму прощальному пості-звіті на Facebook ти детально розібрала труднощі на шляху до ефективної роботи відділу культурної дипломатії. Наскільки я розумію, є дві глобальні перешкоди: неповоротке і непристосоване до сучасних реалій поточне законодавство і відсутність фінансування?

 Передбачалося, що  мій досвід у культурному менеджменті й знання середовища та реалій культурних інституцій будуть корисні міністерству для реалізації великих міжнародних проектів, формування нових системних ініціатив і програм, налагодження комунікацій і співпраці з недержавним культурним сектором  інституціями, незалежними кураторами та менеджерами, митцями.

"Влад Троїцький як один із найактивніших культуртрегерів якось дав нам цінну пораду: "стрибати у поїзд, який вже їде". Усі фото: Дмитро Ларін

Хоча відділ культурної дипломатії у свій перший рік існування реалізував кілька помітних великих подій і зробив чимало для комунікації  та підтримки незалежних проектів, я вважаю, що вихідні умови для такої взаємодії були надто обмеженими.

Передусім тому, що на момент реального, а не декларативного створення цього відділу, виявилося, що фінансування за державною бюджетною програмою "підтримки забезпечення міжнародного позитивного іміджу України та здійснення заходів щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України" вже розплановане за заявками посольств, і здебільшого стосується саме діаспорських подій, різноманітних круглих столів та публікацій на політичні теми і трохи традиційних форматів на кшталт "днів культури".

Відділ культурної дипломатії МЗС де-факто не отримав спеціального бюджету для нових програм. Тому мені довелося переглянути початкові наміри і будувати співпрацю на основі фандрайзингу, залучення партнерської підтримки та нефінансових ресурсів міністерства.

Що таке нефінансові ресурси? Це насамперед ресурси людські та інформаційні. Мої колишні колеги, яких у відділі було всього троє, присвятили багато часу тому, щоб організувати перевезення мистецьких робіт, надати візове сприяння, написати рекомендаційні листи, надати допомогу в пошуку партнерів, поширити інформацію для підтримки близько півсотні незалежних культурних проектів. Це хороший результат за півроку для такої крихітної команди.

З іншого боку, цей результат річної діяльності мене глибоко розчаровує  не з кількісної точки зору, а з точки зору формування власних ініціатив міністерства та системних програм, довгострокового планування. Влад Троїцький як один із найактивніших культуртрегерів якось дав нам цінну пораду: "стрибати у поїзд, який вже їде", тобто приєднуватися до тих успішних, самодостатніх культурних проектів, які так чи інакше вже успішно реалізуються.

Такий інструмент культурної дипломатії є геніальним антикризовим рішенням і базується на лояльності українських  митців, які вже мають підтверджені гастрольні запорошення. Він не потребує від міністерства, посольств витрат на перебування за кордоном, а лише на незначні потреби для організації неофіційних networking-зустрічей з міжнародними партнерами.

Проте будувати зовнішню культурну політику виключно на цій програмі недостатньо. Моєю основною мотивацією приходу на державну службу було створення нових можливостей для культурного середовища, в тому числі для молодого покоління культурних активістів, урізноманітнення і модернізація того, як Україна представлена за кордоном, посилення культурної мобільності, переорієнтування з герметичної самопромоції на діалог з іншими культурами.

"Стрибання в потяг, що їде" з цією метою має мало спільного, і я в певному сенсі сприймаю це як особисту поразку  можливо, я в цьому не дуже вправна. Посольства  України наразі змушені саме до такої еквілібристики. Адже постанова Кабінету міністрів України №102, що регулює порядок використання коштів на імідж, не дає можливості, наприклад, оплатити витрати на подорож для митців, учасників проектів культурної дипломатії, не кажучи вже про хоча б символічні гонорари за їхню роботу, або про заснування грантових програм на зразок тих, які, наприклад, практикує Міністерство закордонних справ Німеччини.

Ірена Карпа, одна з найактивніших культурних аташе, пише з Парижа  у своєму резонансному дописі на Facebook саме про це. Крім того, постанова Кабінету міністрів №710 про економію державного бюджету, що фактично є новою редакцією старої постанови №65, прямо забороняє підтримку участі України в міжнародних культурних подіях (за винятком Франкфуртського книжкового ярмарку та Венеційської арт-бієнале, яке вибороли разом фахова культурна спільнота, Міністерство культури та МЗС).

Під час війни така економія на культурі призводить до того, що за кордоном Україну ідентифікують здебільшого як віктимну країну, що може принести в Європу лише віяло соціально-економічно-політичних проблем.

За таких умов про який імідж, послідовну культурну політику може йтися? Сформовані мною для бюджету 2017 рекомендації проектів недержавних інституцій просто зависли в повітрі, бо досі залишаються не затвердженими зміни до постанови №102, які були запропоновані півроку тому МЗС.

І зараз ситуація початку 2016 року повторюється. Є великий ризик, що "бюджет на імідж" знову залишить за бортом якісні ініціативи, що йдуть від українських культурних інституцій і відділу культурної дипломатії, а не безпосередньо від посольств чи діаспори.

"Зараз, на початку 2017 року є великий ризик, що "бюджет на імідж" знову залишить за бортом якісні ініціативи, що йдуть від українських культурних інституцій і відділу культурної дипломатії

Усі ці обставини разом з надзвичайно низькою оплатою моєї роботи примусили мене прийняти рішення про звільнення. Але я впевнена, що цей рік дав дуже багато для розуміння недоліків системи і задав важливі вектори розвитку.

– Які проекти і напрямки ти рекомендувала як пріоритетні на 2017 рік і які шанси на їхню підтримку після твого звільнення?

Проектів дуже багато і їхня географія досить широка, перелічу лише окремі, до підготовки яких куратори докладають дійсно великих зусиль і ті, які особливо відзначили закордонні фахівці, з якими я консультувалася щодо ефекту, який можуть мати подібні заходи в різних країнах.

У Франції навесні  презентація України на міжнародному Книжковому Салоні в Парижі та супутня літературно-мистецька програма, Фестиваль "Україна – Вільна Сцена", що минулого року пройшов дуже успішно, українська платформа на міжнародному фестивалі анімаційного кіно в Аннесі.

Дні українського кіно у партнерстві з Держкіно та Артхаус Трафік у Брюсселі, Гаазі, Торонто, Нью-Йорку. Продовження проекту "See Ukraine: Docudays UA on tour" міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Південній Європі. Проект "Нова музика" в Австрії, Німеччині та Швейцарії у співпраці з музичною агенцією "УХО", створення такого бренду, як "Українські сезони" в  співпраці з New Era Orchestra.

Дуже важливою з інтелектуальної точки зору мені видається організація дискусійної платформи на тему "Культурна дипломатія, концепт "національного"  представництва у контексті ХХІ сторіччя та  інтернаціональної за суттю царини сучасного мистецтва". А також перформанс на відкритті Венеційської арт-бієнале та дослідження-публікація, запропоновані кураторками Катериною ФілюкМарією Ланько та Лізаветою Герман, яка посіла друге місце у конкурсі, що проводив Мінкульт, але через вільні трактування процедур не здобув статусу національної презентації. Думаю, що така дискусія може стати живим нервом України у Венеції.

Виставковий медіа-проект "Сreative Ukraine" платформи культурних ініціатив "Ізоляція" під патронатом МЗС під час найбільшого міжнародного форуму креативних індустрій Creative Business Cup у Копенгагені. Проведення Фестивалю сучасної української культури в Копенгагені і Мальме.

Окремий спеціальний проект, погоджений на рівні міністрів закордонних справ України та ФРН  Рік української та німецької мов 2017/2018, що має стартувати восени цього року. В його рамках я запропонувала на додаток до підтримки університетських заходів, українських студій у Німеччині такі проекти, як забезпечення іміджу національного стенду України та презентації у секції Art+ на  Франкфуртському книжковому ярмарку, дискусійну платформу про мистецтво/літературу і правозахист, виставку "Камера Сенцова" кураторки Катерини Міщенко в рамках інформаційної кампанії про політв’язнів.

Згадаю також масштабну міжмузейну виставку "Тіні забутих предків"кураторів Павла Гудімова та Андрія Алферова, міжнародний мультимедійний проект "Розділові" творчої агенції  АртПоле, низку дискусій і читань, благодійні акції Сергія Жадана, пов’язані з його новим романом про війну та його подальший тур іншими європейськими країнами, дискусію за участі істориків та письменників на тему "Як  закінчуються війни?" і показ у живому музичному супроводі.нещодавно віднайденого документального німого фільму "Перший мирний договір світової війни", що був  знятий німецькою студією у 1918 році й сто років пролежав  загубленим у архівах.

Варто відзначити за якість підготовки Дні української культури у Відні, які курує Олександра Саєнко, керівниця ГО "Центр українських ініціатив у культурі, політиці і економіці", гастролі проекту музично-театральної формації "Нова Опера", започаткованого Владиславом Троїцьким, який розвивають композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко, для презентації у балканських країнах та в Австрії. Важливими є пілотні проекти нової програми культурної мобільності в Азії, Латинській Америці, Африці, Європі, зокрема проекти в Польщі, Ізраїлі, Білорусі, Грузії  надання фінансової підтримки для участі митців, авторів, інтелектуалів у виставках, літературних подіях, концертах, арт-резиденціях.

І це все не рахуючи численних заявок на підтримку проектів з боку посольств і діаспори. Що довше затягується рішення про прийняття змін до законів, які блокують реалізацію культурних проектів за кордоном, то менше шансів залишається на їх підготовку. Крім того, усі ці пропозиції ще потребують внутрішнього узгодження між МЗС, посольствами та культурними інституціями, я не матиму впливу на цей подальший діалог, тому мені важко спрогнозувати результат. Декілька проектів, які ми мріяли зробити у січні й лютому, вже не відбулися. Під прямою загрозою весняні заходи.

"ОДИН З ОСНОВНИХ ВНУТРІШНІХ СИСТЕМНИХ ДЕМОТИВАТОРІВ – НАЛАШТОВАНІСТЬ СИСТЕМИ НА ПОШУК ПРИЧИНИ, ЧОМУ НЕ МОЖНА ВТІЛИТИ НОВІ ПІДХОДИ "

 2016-й став "роком звільнень" багатьох видних управлінців, запрошених в 2014–2015 на важливі державні посади на пост-майданівській хвилі реформ. І більшість з них  від колишнього глави Першого національного каналу Зураба Аласанії до Міністра економічного розвитку й торгівлі України Айвараса Абромавичуса  з різним ступенем жорсткості формулювань публічно говорять про неможливість ефективної роботи в системі, яка досі функціонує по-старому. Твоє звільнення з МЗС я розцінюю як ще одну ланку ланцюга, що рветься. Що ж "пішло не так" у відносинах нової влади і незалежних менеджерів та експертів?

 "На державній службі часто формується модель поведінки "що б такого робити, щоб нічого не робити"

 Я можу говорити лише про свій особистий досвід. Один з основних внутрішніх системних "демотиваторів" для мене  це налаштованість системи на пошук причин, чому не можна втілити нові підходи (у гіршому випадку) або на те, як система може перехитрити саму себе й піти в обхід правил, їх не порушуючи (в кращому випадку), а не на пошук радикального рішення проблеми і створення нових системних механізмів.

Частково це інертність, відсутність мотивації, частково  небажання ризиків і особистої відповідальності. Це призводить до того, що в досить великої частини людей на державній службі формується модель поведінки "що б такого робити, щоб нічого не робити".

Тобі наче й не відмовляють у співпраці, проте все відбувається вкрай повільно, грузне у внутрішніх узгодженнях, внаслідок чого втрачаються сенс і час. Припускаю, що саме це врешті приводить до думки, що можна бути ефективнішою поза такою системою координат.

Люди з недержавного сектору культури точно працюють в іншому режимі, і коли їм вдається досягнути певного збігу можливостей та інтересів з державною машиною, то це, швидше, ситуативне партнерство, в якому держава виконує роль того, хто "стрибає у потяг", а не інакше, це важко назвати результатом послідовного, стратегічного спільного планування.

Багато фахівців зі сфери культури, маючи перед очима приклади фрустрації колег, навіть не розглядають державу як партнера. Цілі пласти сучасної культури не попадають у фокус діяльності дипломатичних установ, натомість за кордоном маємо купу другорядних, химерних, архаїчних та герметично локальних презентацій.

Ще одна проблема  кадрова й субординаційна. Цілком нормальною у цій системі є, наприклад, ситуація, коли у відділ, яким ти керуєш, не питаючи твоєї думки, приводять працювати когось, кого ти вперше бачиш, коли ти ніяк не впливаєш на добір кандидатур, тим більше не можеш запросити на роботу когось ззовні міністерства.

Або, щодо питання "що пішло не так" і що нівелює твою роботу: ти півроку можеш декларувати публічно й втілювати одні підходи до культурної політики, а потім новий керівник не поділяє цих стратегій і пропонує прямо протилежні тези про те, що держава під час війни не може підтримувати культуру без ідеологічного месиджу - "просто якісь там виставки й концерти".

При тому, що майже кожен митець, письменник, перебуваючи за кордоном, говорить, хай і не обов'язково безпосередньо у своїй творчості, про те, що в нас болить  за покликом серця, а не на замовлення, і так його слова викликають набагато більше довіри у закордонної аудиторії. Це непорозуміння було для мене дуже суттєвим. Адже я не погоджувалася на роботу у відділі пропаганди чи інформаційної політики.   

 Ще одна проблема  зашкарублість мислення або те, що ти назвала "опором [...] психіки окремих людей у цій сістемі". Чи можна припустити, що нерозуміння дієвості культури як політичного механізму, невисока ерудованість у питаннях культури й відсутність довіри до експертного співтовариства серед державного істеблішменту і є головною проблемою? І якщо подолати її, законодавчі й бюджетні питання вирішуватимуться в рази швидше завдяки політичній волі?

 "Цілі пласти сучасної культури не попадають у фокус діяльності дипломатичних установ, натомість за кордоном маємо купу другорядних, химерних, архаїчних та герметично локальних презентацій"

– Сприйняття владою культури як чогось декоративного і необов'язкового, а людей зі сфери культури як тих, які щось просять, а не як партнерів, дійсно є великою проблемою. Я би сказала, що влада розуміє культуру як політичний механізм, але не в тому сенсі, в якому її бачать культурні діячі. На жаль, лише якщо вона працює як інструмент для буквального ілюстрування політичних пріоритетів.

Звідси й бажання контролювати контент, формувати замовлення, приймати рішення на рівні "подобається / не подобається", консервативність. Я схиляюся до думки, що культурна дипломатія матиме більше шансів на ефективність, коли її втілюватимуть не кар'єрні дипломати з міністерського середовища, а культурні менеджери в новому, більш незалежному в програмуванні Українському Інституті.

Державні управлінці мають ще осмислити тонкі відмінності між публічною і культурною дипломатією, це має увійти в навчальні програми і тренінги для дипломатів, стати аксіомою. Очевидно, що різні країни проходили цей етап короткозорості.

Це дуже добре виклав в одному зі своїх виступів Президент Japan Foundation Казуо Огура, професор і ветеран японської дипломатії: "Публічна дипломатія пов'язана зі спробами уряду країни впливати на міжнародну думку щодо його національної і зовнішньої політики шляхом PR-активностей чи інтелектуального обміну, спрямованого на медіа або певні групи громадян.

Тому публічна дипломатія не є тим самим, чим є культурна. Перша завжди має чітку політичну ціль та адресована конкретним чітко визначеним групам, тоді як друга не обов'язково прив'язана до специфічного політичного завдання. Інколи вони перетинаються, коли форми, які приймає публічна дипломатія, включають зусилля покращити загальний імідж країни через культуру.

Але не можна звужувати сенс міжнародних інтелектуальних та мистецьких обмінів до суто політичних вправ під оболонкою культури. Навіть коли уряд чи пов'язані з урядом організації фінансують міжнародні культурні заходи, це не означає, що ті мають бути прив'язаними до вузько визначених національних інтересів. Це особливо важливо у глобалізованому світі, де короткострокові національні інтереси можуть суперечити ширшим, довгостроковим". На мою думку, проблема недовіри, яку ми маємо  це також і проблема різної оптики.

"Політичної волі" окремих осіб не завжди достатньо, щоб ця оптика налагодилася. Та й не хочеться орієнтуватися на пострадянські рефлекси й тоталітарні практики, коли культурні процеси регулюються "за дзвінком згори". Вище керівництво міністерства може декларувати волю до змін і виявляти прогресивні погляди на культуру, а на рівні середньої і нижчої ланки, яка ці зміни має втілювати, є мільйон бюрократичних способів їх саботувати.

Тобто воля має підкріплюватися конкретними прописаними стратегіями, механізмами, інструментами. От зараз МЗС отримало вдвічі більший бюджет на імідж, ніж у 2016 році. Це прояв політичної волі. А ефективно розподілити цей бюджет на вартісні нові програми й проекти не може, бо мають відбутися певні законодавчі зміни, які вже не залежать лише від одної державної ланки, потребують синергії з фахівцями інших міністерств, з експертами й культурними практиками.

Ця синергія, довіра поки не складаються. Можливо, нам потрібно взагалі забути про довіру, відкласти романтичну риторику та виробити якийсь регламент взаємодії, який працював би як годинник  своєрідний "шлюб за розрахунком". Відбувається занадто багато візіонерських круглих столів, форумів і засідань, на яких нічого не вирішується, і дуже мало воркшопів, на яких опрацьовувалися би конкретні механізми вирішення проблем.

Експерти й культурні діячі, наприклад, можуть теоретизувати про імідж країни, не читаючи законів, тої ж застарілої 102 постанови КМУ, яка це питання регулює, не підозрюючи про сховані там перепони.Так само як фінансисти у міністерствах не можуть самі передбачити, чому той чи інший механізм не буде ефективним для роботи в сфері культури, які потрібні зміни  просто тому що не уявляють її специфіки.

Саме тому що ці люди не розмовляють один з одним, тому що в Україні слабко розвинена дієва практика think tanks, поки не виокремився і не був формалізований напрямок культурної дипломатії МЗС, посольства не мали цивілізованих інструментів для втілення культурних проектів, і ці потреби ніким не озвучувалися публічно. Треба визнати, що культурні інституції ці питання також не проблематизували.       

 Кому, що і як треба робити, щоб культура стала одним з пріоритетів державної політики? Як "просвітити" український політикум, для якого мистецтво закінчується картиною в позолоченій рамі над каміном, і на яких прикладах розтлумачити його політичну значимість?

 Найдієвішим мені здається публічний, медіа-резонанс щодо успішних культурних практик, а також позитивна реакція на увагу політиків до культурних питань і подій у соціальних мережах.

лада розуміє культуру як політичний механізм, але лише якщо вона працює як інструмент для буквального ілюстрування політичних пріоритетів

Мій досвід культурного менеджера говорить: як не цинічно, там, де камери й диктофони, де "лайки і шери", де більша аудиторія   там з'являються і політики, і публічні люди. А якщо в них професійна протокольна, іміджева служба, то вона консультується, наприклад, з організаторами виставки, думає над такими дрібницями, як маршрут, зупинки, співрозмовники, яку книжку купити, які месиджі будуть актуальними в цьому контексті. Так це працює і за кордоном.

Інший фактор, що примушує виходити за межі політикуму  "біла заздрість": бажання бути там, де інший, мати у власній приватній колекції чи у переговорній кімнаті картину певного художника, бути саме в цій "компанії".

Культура країни  це також частина особистого іміджу політика, в тому числі й міжнародного. За останні роки в Україні є позитивна динаміка в розумінні цього, але все ж таки на дуже початковому етапі. Очевидно, "освічувати" спершу потрібно людей, які працюють на імідж політикуму безпосередньо - пишуть за них блоги, готують їх до інтерв'ю, розробляють програми візитів, думають над подарунками.

Хтось має їм сказати, що потрібно консультуватися з експертами, що під час офіційних візитів закордонним політикам, дипломатам варто було би показували не галерею у Адміністрації Президента чи скромну експозицію в коридорі МЗС, а виставки, колекції у національних художніх музеях. Але для цього, щоб не було соромно, музеї потрібно фінансувати. І при цьому бажано знати, де зробити акценти, що може сказати про країну більше, ніж мова політики, що може зачепити емоційно та інтелектуально.

Саме культура має вивести нашу країну за межі короткозорої політичної перспективи, дати можливість іншому поглянути на неї не як на велику проблемну "територію", а як на самобутній, різноманітний простір, чутливий до взаємодії з іншими культурами. Простір, що здатен рухатися у спільне майбутнє, привнести в нього привабливі цінності та інноваційні ідеї.  

"ЛЮДИ, ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА КУЛЬТУРНУ ПОЛІТИКУ, ПЕРЕЙМАЮТЬСЯ ЛИШЕ ЄВРОБАЧЕННЯМ"

– Яку подію / продукт / персоналію, що заявили про себе останнім часом, ти би оцінила як найбільш ефективні для формування "культурного" образу України?

Таких насправді немало  і в кіно, і в мистецтві, і в літературі, і в моді. Можна перелічувати дуже довго. Але я особисто виокремила би феномен нової музики. Освітня, інноваційна місія агенції "УХО", її "продукт" має дуже високий рівень. Вони виводять українську музику за межі внутрішнього, герметичного середовища в міжнародний контекст. Це не масова ніша, але дуже виразна, й у ній Україна може перебити стереотип про себе як культуру, надто повернуту в минуле, заглиблену в етнічні традиції.

Є чудові нові оркестри, проекти, які варто експортувати  Ухо-ансамбль, New Era Orchestra, Armonia Ludus, Alter Ratio. Крім того, в Європі живуть і працюють багато українських музикантів, композиторів, наприклад, у Нідерландах  Максим Шалигін і Костянтин Наполов.

На рівні персоналій нещодавно вразили дві події: Оксана Линів стала головною диригенткою Опери і філармонійного оркестру австрійського міста Ґрац, а Кирило Карабиць  музичним директором і шеф-диригентом Німецького національного театру й Державної капели в німецькому місті Ваймар.

Інший феномен: електронна, експериментальна, танцювальна, джазова, популярна музика, Київ як одна з нічних європейських столиць, ті прояви, що позиціонують Україну як країну молодої культури.

На жаль, люди, що відповідальні в Україні за культурну політику, очевидно, переймаються лише Євробаченням, їм ніколи створювати умови для системного експорту культурного продукту за кордон. Це дійсно сумно. Ще одне цікаве явище  документальний театр, театр переселенців.  

Ці теми й підходи сьогодні близькі європейському глядачеві. Усі ці митці так чи інакше розповідають про Україну. Для того, щоб це стало культурною візиткою країни, національним брендом, потрібно, щоб країна також склала з окремих фактів, подій та проектів цілісну картину, щоб хтось розповідав історії і про них. І передусім це мають робити культурні аташе, дипломати та політики.

"Саме культура має вивести нашу країну за межі короткозорої політичної перспективи"  

– Цього року "вистрілила" тема Казимира Малевича. Втім, як на мене, виграти "битву за Малевича" в Росії в найближчому майбутньому неможливо просто тому, що в Україні до пуття немає його творів. Отож, як має сьогодні ефективніше вибудовуватися державна культурна політика "на експорт"? Через відвоювання імен, що розчинилися в історичних наративах інших країн? Або через розробку та "розкрутку" маловідомих навіть всередині країни культурних та історичних моментів? Або варто взагалі дати спокій історії і зосередитися виключно на актуальних явищах? Наприклад, на сцені електронної музики, документальному кіно або альтернативній фотографії?

 Я вважаю, що ці підходи не виключають один одного. Але я особисто дуже критично ставлюся до популістської риторики, вважаю, що не варто штучно "кидати Малевича в маси", робити з нього карикатурного "національного" героя. Можна робити флешмоби з селфі в музеях, це дуже мило, перейменовувати аеропорти. Проте насправді для того, щоб маркувати причетність художника до України в музеях і авторитетних публікаціях, у свідомості глядачів спершу ця причетність має ствердитися на рівні міжнародного мистецтвознавчого дискурсу. Для цього треба відповісти, що нового, крім голого факту, ми можемо в нього привнести.

Зрештою, нам треба усвідомити, що йдеться не лише про подолання наслідків імперіалістичної, колоніальної культурної політики Росії щодо України. Не лише про визнання. Не про те, щоб комусь доводити "українськість" Малевича чи, скажімо, Соні Делоне, нашу причетність до віртуального "залу слави авангарду".

Якщо ми хочемо мати вплив, живий голос, а не лише визнання, то історія  хай і мистецька  має проживатися, мати певну тяглість чи резонувати із сучасністю. 2017 рік  сторіччя революції, рік сторіччя української арт-академії, де викладав і Малевич.

Цю історію можна було би розповісти так, щоб це було цікаво світові, зробити "виставку-блокбастер" і до 2021 року показати її в кількох країнах. Дати велику панораму культурно-політичного життя України до актуального моменту, із сучасними художниками.

Але це велике питання  чи хтось цю історію напише, і чи буде державна фінансова підтримка такого проекту. Він міг би стати потужним початком діяльності Українського Інституту.

– Розкажи детальніше про Український інститут і його перспективи. Чи немає небезпеки, що його програма також буде орієнтованою на "шароварний" образ країни та діаспору? На днях від Інституту національної пам'яті надійшла пропозиція запровадити новий державний вихідний – Шевченківський день. Не хочу применшувати значення поета й художника, але такий хід велемовно свідчить про те, що деякі владні структури, як і раніше, набагато охочіше звертаються до теми "нашого всього", ніж думають про сучасних культурних реалії.

 Це залежатиме від багатьох факторів. Від того, якою буде юридична форма і статут Українського Інституту, від прозорості конкурсної процедури на посаду директора, від пропорцій і персоналій наглядової ради, від критичності та конструктивності експертів.

З позитиву: наскільки я знаю, питання створення Українського Інституту перебуває під особистим контролем міністра закордонних справ Павла Клімкіна, який дійсно симпатизує сучасній культурі. Концепція інституції є досить прогресивною, базується на консультаціях з міжнародними експертами і передбачає максимальну незалежність інституту в програмній діяльності. Гадаю, що її презентація і обговорення будуть досить скоро.

"КОЛИ МИ ДОРОСЛІШАЛИ, ЗБУДУВАТИ КУЛЬТУРНУ ІНСТИТУЦІЮ БУЛО МАЙЖЕ ЯК ЗВАРИТИ КАШУ ІЗ СОКИРИ"

– Чи почуваєшся ти частиною певного покоління? На мою думку, наприкінці 1990-х – початку 2000-х сформувалося цілісне покоління компетентних культурних менеджерів та експертів. За логікою речей, представники (чи, швидше, представниці) цього покоління мали б зараз посідати всі ключові посади у великих інституціях – музеях, культурних центрах, міністерствах тощо. Але за період остаточної професійної зрілості цих людей у країні не з'явилося достатньої кількості великий інституцій і вакансій, і покоління залишилося частково нереалізованим. Хтось пішов у професійну "тінь" і змінив рід діяльності, хтось поїхав з країни. Твоя історія з МЗС також показова в цьому контексті.

 Буквально сьогодні знайома сміялася, коли запитала, скільки мені років, а я натомість відповіла, що організувала десять фестивалів. У мене особисто було три "університети", які асоціюються з 1990-ми початком 2000-х: Києво-Могилянська Академія, де я вчилася, Центр Сучасного Мистецтва Сороса  моє перше місце роботи, і Національний університет Сан Дієго, США, де я викладала онлайн у школі мистецтв і мультимедіа.

 

Думаю, що моє покоління чи, точніше, моє коло людей, яких я знаю непристойно давно, це дуже самодостатні люди. Тому що вони дорослішали в буремний час, коли для того, щоб отримати певні знання, інформацію, компетенції, потрібно було докладати набагато більше зусиль, ніж зараз. А зробити культурний проект чи будувати культурну інституцію в ті часи  це майже як зварити кашу із сокири.

 

Це був осмислений пошук, який певною мірою сформував ідеалістичні, місіонерські уявлення й подекуди нездоровий перфекціонізм у роботі. Я думаю, що цим людям не нудно із собою, чим би вони не займалися, більшість з них успішні. Хоча й шкода, що не всі реалізувалися саме в культурній сфері. Але, зрештою, мазохізм має свої межі.

 Припускаю, що в період держслужби ти не переставала займатися книжками. Чи не плануєш найближчим часом повернутися до публічних книжкових проектів?

– У період держслужби я встигла паралельно побути куратором міжнародної програми VI Книжкового Арсеналу й на цьому завершити свою місію в цьому проекті. Також працювала над українським стендом на Франкфуртському книжковому ярмарку. Але я не хочу все життя займатися лише книжковим напрямком, адже до цього я робила і мистецькі, і музичні проекти. Зрештою і Книжковий Арсенал старалася робити міждисциплінарним фестивалем.

Я маю намір активізувати Книжкове Бюро й почати ще один особистий проект, пов’язаний з дизайном. І головне – невдовзі я приєднаюся до одної чудової команди, де є простір для реалізації багатьох амбіцій, в тому числі книжкових.

Лізавета Герман, спеціально для УП.Культура

Опубліковано в Культура
Те, що українська сторона не робить рішучих кроків у ситуації з обстрілами на Донбасі, вибиває аргумент на зустрічі Тристоронньої контактної групи

Про це розповів колишній представник України на переговорах у Мінську Роман Безсмертний у програмі "Про політику" з Сергієм Руденком в ефірі Еспресо.TV.

"Надзвичайний або воєнний стан вводиться указом президента, який упродовж трьох днів має затвердити парламент. І це ще одна річ, яка змушує задумуватися, чому такої реакції на ситуацію немає. Це означає, що існує якась проблема, чи з комунікаціями, чи з роз'ясненням ситуації, бо, якщо таких дій немає, то у мене виникає питання: про що будуть говорити за кордоном наші дипломати, в ОБСЄ і в ООН", - зазначив Безсметрний.

Також він додав, що саме відсутність надзвичайного стану в Авдіївці вибиває аргумент на завтрашній розмові в Мінську. 

Опубліковано в Політика

"Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки ЗМІ, але й культурно-розважальна індустрія. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики".

Тези до другої річниці російської агресії проти України оприлюднив директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін.

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене.

За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору».

Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом – літописною «матір’ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов’янського православ’я – є життєво важливим інтересом Росії.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».

28 серпня 1991 року віце-президент РФ О.Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття.

У грудні 1992 року З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя, і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення, ВР РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.

Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року, закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия – СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?»

Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є.Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності».

У доповіді російської розвідки, спадкоємниці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об’єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві".

Президент РФ В.Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії»[2]. Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.

Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б.Єльцина 1993 року, що завершився брутальним розстрілом парламенту РФ, поваленням конституційного ладу і масовими жертвами, геноцид чеченського народу під час 1- і 2-ї чеченських війн, низка жахливих терористичних актів, «колоніальні» війни у Молдові, Таджикистані, Грузії, сепаратистські прояви у низці регіонів РФ (республіки Північного Кавказу, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Тува, Свердловська область тощо), гіперінфляція і катастрофічне падіння ВВП, дефолт 1998 року, суцільна криміналізація суспільства і держави тощо) затримали майже на 10 років реалізацію реваншистської стратегії Росії.

 


Розв’язуючи складні внутрішньополітичні й економічні проблеми, у 1990-і роки Кремль був змушений підтримувати ілюзію добросусідських відносин з Україною. Зокрема, 5 грудня 1994 року РФ разом із США і Великою Британією підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум), згідно з яким взяла на себе зобов’язання:

- поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (ст. 1);

- утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (ст. 2);

- утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (ст. 3) тощо.

У 1997 році був укладений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно з яким сторони зобов’язалися:

- поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

- будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3) тощо.

- Лінія державного кордону, поважати який зобов’язалася РФ, була визначена на картах у 2003 році Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Водночас протягом наступних років РФ всіляко гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його позначення на місцевості.

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В.Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з’ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року – криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року – «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08).

Після цих подій у Кремлі сформувалось стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» – готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

 


Поворотним моментом для В.Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму.

26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В.Путін заявив президентові США Дж.Бушу: «Україна – це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу – вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у прямій або завуальованій формі закріплені у російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики ‑ Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського і у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В.Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра – від праворадикальних і клерикальних до комуністичних.

Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою – структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»).

Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у
2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

 


Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася.

Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо.

Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

 


Аналогічні цілі переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки[4]. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків – своєрідних каналів експорту корупції у Європейський Союз[5].

Російський капітал нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв’язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[6], кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки).

Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей[7], Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання.

 


Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації[8].

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення в Крим кримськотатарського народу, Кремль підживлював і експлуатував міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та корінним народом Криму – кримськими татарами, усіляко нагнітав ксенофобські настрої серед російськомовних жителів Криму.

Цілком логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою.

Одним з ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки[9], Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область), які забезпечували базування флоту.

Відповідно до угод РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов’язалась не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України до місць тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок.

Орендовані об’єкти використовувались як база для ведення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності.

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

 


Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 року військово-політичне керівництво Росії провело аналіз основних недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

- змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);

- вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв’язку та розвідки;

- створенні нових військових об’єднань, з’єднань і частин[10].

Важливою особливістю оперативної та бойової підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців.

Зокрема, моделювалося завдання ядерних ударів по державах-членах НАТО та державах-партнерах. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року).

На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання: «У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторон,и опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами.

З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ.

Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід.

Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

 


Протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки.

Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад ‑ бойовий вишкіл. Агресивно нав’язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні Сили, інші військові формування є лише рудиментарним атрибутом держави, які ніколи не будуть застосовані для захисту України.

Прихід В.Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального-олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року В.Янукович і Д.Медведєв підписали Харківські угоди, якими було продовжено термін базування ЧФ РФ на території України до 2042 року.

За свідченням Д.Медведєва, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. Їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію.

Як стало очевидно лише згодом, євроінтеграція не розглядалася і не могла розглядатися В.Януковичем та його найближчим оточенням як стратегічна мета України. Політика наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі – для безсоромного і цинічного торгу[11].

Апофеозом торгівлі національними інтересами України стала домовленість з В.Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд. та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії.

Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ.

Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень 2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання.

Натомість В.Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан – так звану «Сім’ю».

Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності».

Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011 – 2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).

Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв’язки з російськими спецслужбами.

Зокрема, слід відзначити призначення Д.Саламатіна (лютий 2012 року) і П.Лебедєва (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О.Якименка – на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП.

Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України[12]. У 2010 році було розформоване Об’єднане оперативне командування, а за рік – Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України.

Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов’язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М.Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І.Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам.

Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.

Дії влади напередодні і під час подій, що згодом отримали назву Революції гідності, призвели до стрімкого погіршення відносин України з США і ЄС. Водночас згідно з домовленостями В.Путіна і В.Януковича, які були досягнуті під час їхньої зустрічі 17 грудня 2013 року в Москві, розпочалася реалізація другого, економічного етапу Харківських угод.

Домовленостями, зокрема, передбачалися заходи щодо інтеграції енергетичної, фінансової, оборонно-промислової, авіаційно-космічної сфер України і РФ, початку підготовки до приєднання України до Митного союзу. У комплексі це означало для України втрату прямих контактів із Заходом та повне її підпорядкування інтересам Кремля. Тобто В.Янукович та його оточення вступили на прямий шлях до позбавлення України державного суверенітету і незалежності.

Підтримані кремлівським керівництвом і спецслужбами РФ неодноразові спроби режиму В.Януковича «втопити у крові» масові народні протести та збройні провокації призвели до ескалації насильства в м. Києві, загибелі багатьох учасників Євромайдану і працівників правоохоронних органів. Вже у другій половині лютого 2014 року режим почав швидко втрачати контроль за ситуацією.

Після провалу силових спроб знищення протестного руху 18 лютого 2014 року і застосування захисниками режиму В.Януковича вогнепальної зброї проти протестувальників, які перейшли 20 лютого 2014 року у наступ, з метою припинення кровопролиття Верховна Рада України 21 лютого о 16:52 прийняла закон про відновлення дії конституційних положень 2004 року (№ 4163), за який проголосували 386 народних депутатів України.

Проте В.Янукович замість невідкладного підписання цього Закону о 22:40 втік з Києва, заздалегідь вивізши найбільш цінні речі з резиденції у Межигір’ї. Одночасно з ним залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Голова Верховної Ради України В.Рибак та його перший заступник І.Калєтнік подали у відставку.

 


Все це у сукупності занурило Українську державу у правовий вакуум. Поза сумнівом, ці дії були узгоджені з Кремлем, який переслідував мету паралізувати державні інститути України та у такий спосіб унеможливити організований спротив російській агресії.

Таким чином, у критичний момент початку активної фази стратегічної чекістсько-військової операції РФ проти України в Криму, на Сході і Півдні України (20-22 лютого 2014 року) військово-політичне керівництво держави, вище командування Збройних Сил України, МВС України, СБ України та інших органів сектору безпеки і оборони України фактично зникло.

Унаслідок попередніх дій режиму В.Януковича обороноздатність України опинилася на критично низькому рівні, особовий склад органів сектору безпеки і оборони був деморалізований і втратив здатність до виконання наказів і здійснення опору збройній агресії.

В умовах самоусунення Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України В.Януковича від виконання конституційних повноважень гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України український парламент взяв на себе повну відповідальність за долю України і вжив рішучих заходів з відновлення конституційного ладу, керованості і обороноздатності держави.

 

http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/65583/Gorbulin_dokladno_proanalizuvav_jak_Rosija_rokamy_gotuvalasa

 

Опубліковано в Суспільство

Сьогодні наш співрозмовник - ведучий український соціолог; доктор філософських наук, професор, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

Євгене Івановичу, поява на телеекранах політичної реклами наших «видатних» політичних діячів засвідчує той факт, що вибори, все-таки, грядуть… Чи ні?

Будуть вибори чи ні – залежатиме від багатьох факторів.

Головне – хто, із ким і про що домовиться. А тут передбачити не можна нічого.

Хто і з ким домовиться – про що? Розшифруйте…

Життя українського істеблішменту - поза розумовими можливостями не тільки пересічного громадянина, але й дослідників соціально-політичного процесу.

Чому?

Тому що традиція така в нас. У нас нічого не робиться відкрито… А те, що вони вилазять (на телебачення зі своєю явною та прихованою політичною рекламою, - ред.) це так, про всяк випадок.  

Ну гаразд… Рік тому, у своєму інтерв’ю «Дзеркалу тижня», ви сказали, цитую: «Найжахливіша річ – це коли законсервується ситуація «ні миру, ні війни». І так воно, власне кажучи, і сталося.

Так і сталося… Ні миру, ні війни, ні розуміння того, куди йдемо, ні безвізу.

Тобто, ми в глухий кут зайшли?

В певній мірі - так.

Ну, але будь-яка жива істота, котра опиняється у глухому куті, або там помирає, не знайшовши виходу з нього, або що?

Або повертається назад.

У нашому випадку - що означає повернутись назад?

Ми, здається, зробили рішучий крок. Але тепер можемо повернутися до того стану, в якому ми перебували попередні двадцять три роки. За будь-якого президента.

Це що - вихід із ситуації? 

Ні.

Найкращий вихід – брати лом і пробивати стіну. 

Але, на жаль, міжнародна кон’юнктура для України складається не дуже хороша. Розумієте, якби нам допомагали з того боку пробити цю стіну… Але зараз немає упевненості, що буде хтось допомагати. А, навпаки, є побоювання, що потроху нас виведуть назад, - туди, де ми вже були, до багатовекторності. До статусу, я би так сказав, буферної країни на кордоні між Заходом та Євразією. Тому зараз нам доведеться, боюсь, робити подвійну роботу.

Яку?

Ніхто з того боку нам допомагати не буде, і з глухого кута нам доведеться виходити самим.

Я не проти добрих намірів і цілей. Приміром: подолати корупцію, подолати елітарну ненажерливість, яку продемонстрував нам Янукович, сприяти розвитку малого і середнього бізнесу.

Але ж декларації – це одне, а системна робота – це трішки інше.

Тобто, наша сьогоднішня ситуація – вона стала гіршою, ніж три роки тому, відразу після Майдану?

Економічно – зрозуміло гіршою.

А геополітично? 

Розумієте, коли ти на мотузці, - на якій ми були завжди, - і не рипаєшся, то тебе й бити ніхто не буде. А коли ти на волю захотів, тебе б’ють. В цьому сенсі в нас трагедія.

В мене була концепція, на яку я сподівався. Я вважав, що від Росії треба потроху відходити.

Це як потроху?

А потроху. Таким чином, щоб не спровокувати оцю безпосередню агресію. Справа в тім, що ми відійшли від Росії радикально, але не політично, а стихійно, тому що вже не було куди діватися. А мала би діяти система відходу. Її треба було готувати. І методами пропаганди, і економічно, і використовуючи співпрацю з західними організаціями. На жаль, такої системи створено не було.

Чому саме Янукович призвів до трагедії? А тому, що він продемонстрував, що іншого шляху, окрім Росії, вже не бачить. А для більшості українців цей шлях, який пропонував Янукович, тобто знов сидіти на російському ланцюгу - неприйнятний. 

Але - з іншого боку - політично до таких кардинальних змін у країні ніхто не був готовий. 

Тобто?

От подивіться на тодішню опозицію. Що, вона була готова до цієї ситуації? Не була, ми всі це добре бачили. Вона була безпорадна. Тому ми й отримали цю трагедію. 

Ви питаєте, чи сьогодні ситуація гірша, ніж три роки тому… Та зрозуміло, гірша!

Будь-які потрясіння, будь-які революції призводять до економічного колапсу, який ми і отримали. Інакше не буває, треба це розуміти. Тому я вважав, що шлях відходу від Росії мав бути довгим й еволюційним. Якби ми цього не накоїли, - не обрали Януковича, - можливо, у нас був шанс цей шлях пройти. Зараз же такого шансу нема. 

Тепер - або назад, або вперед. І в цьому сенсі 2017 рік буде дуже важливим. 

Якщо, дійсно, будуть певні економічні результати, якщо вдасться домовитись з американцями і Європою (хоча зараз це значно складніше), то в нас є перспектива. Якщо ні – тоді перевибори.

Хоча перевибори – це теж глухий кут. Бо дуже великі шанси отримати те саме, або й гірше.

В якому сенсі гірше?

Коли результати виборів приведуть до повного колапсу масової свідомості. Коли суспільство опиниться в такому стані, що перестане розраховувати на будь-кого…

Електоральні опитування минулого року, включаючи грудневі, свідчать: у нас нема політичної сили, яка могла б взяти на себе всю відповідальність за ситуацію в країні. Саме тому, що електоральні уподобання розпорошені. А що це означає? Що – у разі проведення позачергових виборів - знову почнуться торги. На Заході теж йдуть торги за владу. Але там ці торги полягають у тому, що ті, хто прийшов до влади, змагаються між собою, чия політична доктрина буде впроваджуватися. У нас все не так.

У нас під час торгів за владу розподіляться ті сфери державного управління, які дають найбільший прибуток.

Ви якось зазначили, що основна мета нинішнього парламенту – це вирішення питання з війною. Ну і як – депутати вирішили цю проблему?

Не вирішили, але мають це зробити.

І що, є шанси?

Біда в тому, що втрачається час... А шанси завжди є. До речі, ви знаєте, скільки отримує депутат? Близько тридцяти тисяч. 

От хай вони і вирішують проблему з війною. Це їх професійний обов’язок. У них там є комітет у закордонних справах. Голову комітету (голова комітету – Ганна Гопко, у серпні 2015 року виключена з фракції «Самопоміч» за підтримку ініційованих президентом змін до Конституції, в яких передбачається надання спецстатусу «ДНР/ЛНР», - ред.) на авто службовому возять, вони там усі мають пільги різноманітні – тобто у них все є, їх усіх необхідним забезпечили, розумієте?

А якщо вони однаково не зможуть вирішити проблему війни?

Це буде свідчити про їх професійну нездатність. 

То навіщо ж їх обрали, в такому випадку?

Що ж, тоді давайте говорити про тих, хто їх обрав.

Давайте, це дуже цікава тема.

…Бо якщо ми обираємо таких, то, мабуть, треба подумати, хто ж ми самі такі.

Я про це вже писав дуже багато. Це наша внутрішня проблема. І ми знову й знову будемо обирати таких самих, якщо самі не змінимося.

Але ж під час Революції Гідності суспільство зрушило з місця жменька пасіонаріїв. 

А я вважаю, що пасіонарність – це страшна річ для країни.

Чому?

Це термін, який належить російському історику Гумільову, він вважав, що пасіонарність – це внутрішній потяг до великих зрушень, насамперед - до завойовницьких перспектив.

Не треба нам ніякої пасіонарності. Нам потрібні нормальні цінності. 

Окрім вимог до влади стосовно того, аби вона, все ж таки, трималася у певних межах, нам треба змінювати всю систему цінностей. А це залежить від інтелектуальної еліти України. І ви до неї, до речі, належите. Хто це такі? Я вам скажу. Це інтелігенція: науковці, насамперед гуманітарії; діячі мистецтва і культури; журналісти. Оце і є інтелектуальна еліта суспільства.

Вільні інтелектуали, які визначають систему цінностей суспільства.

І їхнє завдання - цю систему цінностей пропагувати… А у нас же як? У нас, на жаль, незалежних журналістів вкрай мало. І незалежних науковців вкрай мало…

А останніми роками нашу академічну науку ще й паплюжать постійно. Тому що вона декому, як кістка в горлі. Тому що це - незалежна від влади частина вільної інтелігенції. 

От я, наприклад, отримую 0,75 ставки … Це офіційно. А в системі Академії наук є й такі, хто по 0,5 ставки отримують. А нам ще кажуть: скоротіть штат. У нас було п’ятдесят співробітників, у цьому році залишилось тридцять. Наступного року вони скажуть: тридцять це багато, скорочуйте до п’ятнадцяти. А потім скажуть - а що це за інститут такий, де 15 співробітників працює. А ще ж приміщення на Шовковичній… Я ж добре розумію, що відбувається. Але я завжди ставив на місце цих людей. Я їх ставив на місце в 2012 році, коли СБУ викликала на допит всю Вчену ради інституту, а потім Янукович вибачався перед нами. І коли міністр Квіт писав Патону, що я сепаратист.

Тобто?

Бо ми в нашому журналі надрукували виступ суспільствознавця з Луганська під час одного «круглого столу», присвяченого проблемам Донбасу. А якби Квіт знав, як ці люди живуть… Вони, живучи й працюючи сьогодні тут, взяли собі псевдоніми, тому що в них там батьки лишилися. Це професіонали. А їх викинули з життя. Більшість емігрувала в Україну звідти, лишили там все, а тут у них нічого нема. І те, що вони мають нахабство обговорювати ситуацію на Донбасі, - Квіту це не сподобалось. Ну так я – і не тільки я - йому пояснили, що це – цензура і узурпація права. І взагалі - ніхто не може вчити вчених, як їм і що обговорювати.

…Ну, а журналісти залежать від тих, хто є власником ЗМІ, ви це розумієте.

Тобто, з ваших слів, сьогодні в країні повна деградація у всіх сферах?

Ні, не повна. Згідно з нашими дослідженнями, у масовій свідомості, все ж таки, дещо змінилося на краще. Приміром, з’явилися цінності, які пов’язані з можливістю контролю над владою, самоорганізацією суспільства. Ізоляціонізм зменшився. А це була наша головна проблема, до речі.

А що таке ізоляціонізм?

Ізоляціонізм – це велика соціальна дистанція, на якій українці тримають представників інших національностей. У нас цей коефіцієнт завжди був значно вищий, ніж у розвинених країнах. Тобто у нас дистанція до представників інших національностей дуже велика. А тепер вона зменшилась, ми стали більш відкритими.

Взагалі позитивні зміни в масовій свідомості ми зафіксували.

Цікаво, що буде в 2017 році…

Чому я дуже боюся цього розчарування? Тому що якщо ці позитивні зміни (в масовій свідомості українців, - ред.)зникнуть, це вже буде остаточно…

А це багато в чому залежить від влади і від тих, хто може на неї тиснути.

А вам не здається, що влада зацікавлена в консервації ситуації, яка зараз триває в країні, а не в якихось змінах?

Влада завжди зацікавлена в консервації ситуації, щоб ви знали. Вона прагне законсервувати ситуацію на тих засадах, які дають можливість їй функціонувати. Тобто це – принцип самозбереження. Вірніше – це принцип існування влади. Так от, для того, аби не дати владі можливість займатися самозбереженням, існує опозиція і громадськість.

А у нас є якісна опозиція? Тобто сила, яка здатна, перемігши нинішню владу, запропонувати щось своє - реформаторське і перспективне - цій країні?

Ну, я знаю людей, які вважають, що вони опозиція. Та ви й самі всіх їх знаєте. Це не «Батьківщина», це не Радикальна партія, це молоді люди, які прийшли на хвилі Майдану. І вони вважають, що вони і є тією опозицією.. 

Пригадую, в одному із своїх інтерв’ю ви сказали, що біда нових облич в тому, що їх дуже швидко можуть купити.

…Тому що «старі обличчя» вже давно купили.

Ось тому ми ходимо по колу, тому що з’являються начебто нові обличчя, а через деякий час суспільство в них розчаровується. Система ламає?

Не всіх ламає система. Нещодавно я був на презентації мемуарів Семена Глузмана. Ну не зламала ж його система.

Ми бесідували із Семеном Фішелевичем півтора роки тому. Він – непересічна людина.

Ви думаєте, він один такий? Таких людей багато.

Але не вони присутні в інформаційному просторі країни, який «промиває» мізки масам.

Знаєте, який мій принцип? Відповідати лише за себе. І за будь-якого режиму я мав проблеми з владою.

Чому?

Ну тому що я ніколи не працював на владу. Я висловлював свою думку. Однак я вважаю, що гірше влади може бути тільки безвладдя. 

От я дивлюсь новини: у нас же в країні просто війна починається бурштинова. Гранати кидають, з автоматів стріляють. А влада каже: це не через бурштин, це через неприязні стосунки. Ну якщо в нас неприязні стосунки будуть з’ясовуватися з гранатами та з автоматами, то буде трагедія. Оце і є безвладдя…

І ці «неприязні стосунки» можуть дуже швидко розповсюдитись на країну

Я не вважаю, що треба скидати владу. Але якщо вона доходить до межі, то у народу, як-то кажуть, є право. От Глузман каже: я хочу, щоб вони мене боялися. І це правильно.

Представники владної еліти повинні боятися представників інтелектуальної еліти.

А ті, в свою чергу, мають тиснули і вимагати від влади, тому що саме вони, інтелектуальна еліта, відповідає за ціннісну складову суспільства. 

Треба тиснути на владу, вимагати: а давайте і справді не буде корупції. Ви ж декларуєте свою боротьбу з нею. Тому відповідайте, чому вона все ще є. А давайте не будемо використовувати владу у власних цілях, у цілях збагачення себе і своїх родичів.

А взагалі знаєте, в чому наша головна трагедія?

В чому?

Наша головна трагедія - це наша судова система.

Судді, прокурори… Чого ви смієтесь? В Італії, в повоєнний період, мафія була визначальною силою у суспільстві, ви ж це знаєте. Прем’єр-міністри були мафіозі. Прем’єр-міністри! Андреотті, наприклад, (Джуліо Андреотті, 1919 - 2013 — італійський політик; член християнсько-демократичної партії Італії, письменник, очолював сім післявоєнних урядів, - ред.) така інтелігентна людина, а мафіозі виявився.

Але в Італії знайшлося 200 суддів, прокурорів і слідчих, які кинули виклик мафії. 

З них половину вбили, а інша – разом зі своїми сім’ями, за трьома колами охорони, кілька років готувала цей процес, великий, колосальний процес. Вони просто зрозуміли, що іншого шляху немає, бо вб’ють усіх. 

І от аби у нас знайшлось двісті таких сміливців…

Що ми маємо робити? Виховати юридичну еліту в країні. Яка б не боялась, яка б стала системоутворюючою ланкою суспільства. І поки цього не буде, нічого не буде, насправді.

Якби ми не були в цьому глухому куті, з якого ми почали розмову, то можна було б чекати якихось еволюційних змін,  

Революція буде, якщо ми будемо всі її пропагувати. Якщо ми всі почнемо волати: «Пусть сильнее грянет буря…».

Тоді буде в нас революція, і буде в нас проблема з територіальною цілісністю  значно гірша, ніж сьогодні.

Словом, я не буду закликати до революції. Бо я історію добре знаю.

Ви кажете, що суспільство має виховувати інтелектуальна еліта.

Я так вважаю.

Але ж інтелектуальна еліта сьогодні живе впроголодь.

Ну і нічого, і таке бувало з нею. Ми ж відповідальні за духовні цінності, розумієте? Не за матеріальні. Якщо ми маємо таку ситуацію, як сьогодні - ми всі відповідальні. Зрозуміло, влада відповідальна в першу чергу, бо в неї, на відміну від мене, є всі повноваження. Єдине, що я можу зробити – я можу говорити, можу виступати, давати відсіч, де можу. 

Я вам приклад наведу, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. Коли лише починався Майдан, і ще нічого було незрозуміло, зібралося правління Соціологічної асоціації України. Це було на наступний день після побиття студентів.

У нас у правлінні була одна дівчинка зі Львова, двоє з Києва, але так історично склалось, що у нас соціологія переважно розвинена на Сході та на Півдні України – Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса. Так от, ми прийняли звернення до Януковича, в якому засудили насильницькі дії з розгону демонстрантів. Останнє речення в нашому зверненні було приблизно таке : якщо Януковичем цього не буде зроблено, країну чекають трагічні дні… І підписав наше звернення президент Асоціації, ректор Харківського національного університету, академік Бакіров. Так от, якби Янукович тоді, разом з Гєпой і Допой переміг, то фіг би Бакіров сьогодні був ректором. Але ми не мовчали. Ну от у вас є Спілка журналістів. А чому Спілка журналістів не вимагала подібного у ті дні?

Не знаю. Я не є членом Спілки журналістів України. До речі, в одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на Харківщині найбільше людей відчувають свою спорідненість з «руськім міром».

Мені ці слова приписали.

Як це таке може бути?

Я не про те казав. Я казав, що Харків є ідеологічно найбільш проросійський. Там загрозлива ситуація, про це я й казав, бо там багато інтелектуально розвинених людей, які можуть обґрунтувати свою позицію. І пропагувати. Повірте мені.

І ви вважаєте, що ця загрозлива ситуація зберігається там і сьогодні?

Зрозуміло, що зберігається. А що ви думаєте? Так у нас всі загрози зберігаються. А в Одесі, думаєте, не зберігається? І тому треба бути дуже обережним.

В якому сенсі дуже обережним?

Треба хоча б, щоб письменниця Ніцой не жбурляла гроші в людей.

На Майдані нехай би жбурнула. Я під час Революції ходив на роботу через Майдан і розмовляв з людьми. Так там російської мови було більше, ніж української. Потім, коли вже з Галичини люди приїхали, стало більше української.

Але навіть із глухого кута, я вам скажу, можна пробиватися вперед. 

Я не вважаю, що ситуація безнадійна. Я вважаю, що ситуація просто суттєво ускладнилась. Ми втратили, на жаль, більш сприятливий час. 

Чому ми втратили його?

Ну бо ми ще всі радянські люди. У нас просто нема досвіду демократичного життя. Ну нема. У нас великий досвід в автократії. І ми от цей історичний досвід, на жаль, відтворюємо. 

Чому змогли прибалти чи поляки? Бо в них все ж таки були два десятиліття спроби стати європейськими демократіями, хоча й авторитарними. Тобто в них хоч якийсь досвід був, а в нас - ніякого.

І дивіться: там, де була найжорсткіша система, за взірцем радянським, - Албанія, Болгарія, Румунія, - там сьогодні найменші успіхи. Найнижчий рівень життя.

А у нас зараз ще гірше, ніж в Албанії?

Гірше. 

На останок, хочу запитати про ваше бачення перспектив Донбасу й Криму.

Крим – це вже проблема на історичну перспективу. 

Крим тепер, як Прибалтика, яка була в складі Радянського Союзу. І щоб Крим повернувся, мають відбутися великі історичні зрушення. А до цього треба готуватись, проводити відповідну політику. Здається, у нас навіть міністерство відповідне створили (Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, створено 20 квітня  2016 року, очолює Вадим Черниш, - ред.)?

Але ніде нічого про його роботу не чутно.

На жаль.

Створюють штучні органи влади. А ефективні - не створюють.

От в чому проблема?

Думаю, в тому, що мета тих, хто їх створює – не реформи, не якісні зміни в країні, а доступ до фінансових потоків.

Ну от і це треба теж змінювати. А щодо Криму - я їм казав, колегам своїм російським, ще коли вони тільки його загарбали: ви що, з глузду з’їхали? Якщо у вас невизнана територія в складі, ви ж завжди будете напівлегітимними країною. Воно вам треба? Он турки невипадково заявили: ми б хотіли з Росією мати добрі стосунки, але Крим ми не визнаємо. 

Ну а з Донбасом… Це проблема політична, і вона залежить від ефективності зовнішньополітичної діяльності України. Бо тут треба поєднувати власні зусилля з міжнародною спільнотою. Ми тут не є повністю самостійними.

Згідно з нашими опитуваннями, в громадській думці сформувалися три сценарії вирішення проблеми. Перший – це військовий. Двадцять відсотків українців за цей шлях. Другий – відгородитися, тобто, хай там що хочуть, те і роблять. Десь під тридцять відсотків за цей варіант. І ще близько тридцяти - це ті, хто Мінські угоди підтримує. Тобто, бачите, в громадській думці нема домінанти. А в таких умовах тільки влада має сказати вирішальне слово.

Тому за Донбас – повна відповідальність на нинішній владі.  

Я з волонтерами поспілкувався, з воїнами. І у мене суперечливе дуже уявлення про те, що там коїться. Розумієте?  

Ну ви ж самі кажете, що влада має вибрати один із трьох варіантів?

Так

І взяти відповідальність. А вона не бере.

Так має взяти.

Ну і як її примусити?

Не знаю. Поки вони обрали варіант консервації ситуації. 

А ви, взагалі, вірите в теорію змови? Стосовно Донбасу.

Ні, не вірю. Я не вірю в теорію змови, я вірю в теорію некомпетентності.

Автор: Галина Плачинда, видання МИР

Опубліковано в Суспільство
Сторінка 1 з 3

Додаткова інформація