Для оснащення силових структур України закуплені і оперативно поставлені в підрозділи армії і Нацгвардії зарубіжні снайперські патрони. З огляду на гостродефіцитність таких боєприпасів, хочеться сказати - перемога. Але після короткого періоду застосування цих боєприпасів ситуація набула зовсім інших рис. «Ці кулі «зжирають» наші стволи. Ці боєприпаси гірші за точністю, ніж ті, що ми купуємо самостійно. А сердечники бронебійних куль просто розсипаються при зіткненні з бронеперешкодою. З іншим у цих патронів все добре». Так емоційно один із військових прокоментував мені загальну ситуацію з практикою застосування боєприпасів, закуплених для наших снайперів.

Оцінка ситуації

Про роль снайперів в ході бойових дій на Донбасі нагадувати сенсу немає. Ефективність їх застосування в цій війні висока. За умови того, що снайпери навчені, озброєні якісною снайперською зброєю, і для вирішення завдань застосовуються саме снайперські патрони.

Закупівля снайперських боєприпасів провідних європейських виробників для України - процес складний. Останнім часом - майже неможливий. Купити гвинтівки простіше, ніж забезпечити снайперів дійсно бойовими снайперськими патронами.

У рамках цієї історії мова йде про боєприпаси чотирьох калібрів, які були закуплені у американської компанії SBR для декількох типів снайперських гвинтівок, якими користуються снайпери Збройних сил і Національної гвардії. Для штатної армійської СВД - патрони 7,62х54 мм. Для гвинтівок зарубіжного виробництва - боєприпаси 7,62х51мм і 8,58х70 мм (.338) Лапуа Магнум. Четвертий - це 12,7х99 мм під крупнокаліберні снайперські гвинтівки, наприклад, використовувані нашими армійцями і гвардійцями американські «Баррет».

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

У кожному калібрі закуплено по три номенклатури боєприпасів. Снайперський - з суццльноштампованою кулею з латуні; бронебійний - з бронебійним сердечником і бронебійно-запальний (конструкція: вибухова суміш плюс бронебійний сердечник).

Повз ціль

Снайперська зброя має єдину кінцеву мету - ураження об'єкта одним пострілом. Умови, в яких потрібно виконати це завдання, можуть бути самими різними. Вони-то і формують вимоги до тяжких «антиматеріальних», снайперських спеціальних і армійських самозарядних гвинтівок. Але спільним є те, що в сучасних умовах при рівному вишколі на полі бою кращим буде той снайпер, зброя якого буде володіти більшою дальністю прицільної стрільби, щільністю, великою пробивною і забійною дією кулі, можливістю застосування в різних умовах, вдень і вночі. За вимогами НАТО снайперська гвинтівка повинна забезпечувати кучність не більше однієї кутової хвилини (minute of angle), або 1 МОА. Це означає, що перевірочна серія з п'яти куль, випущених з гвинтівки, на дальності в 100 м повинна укластися в окружність близько 2,9 см. На 200 м це буде вже 5,8 см і так далі. Значною мірою кучність залежить і від характеристик боєприпасу.

При відстрілі боєприпасів, які були закуплені у американської компанії SBR, їх кучність виявилася явно не «натовська». У калібрах 7,62 і .338 вона склала до 2 МОА, у 12,7 мм показник був ще гіршим. «При стрільбі з цих же гвинтівок з використанням боєприпасів, грубо кажучи, розряду «спорт-полювання», які купуються військовими за свої гроші, наші снайпера забезпечує кучність з цих стволів в 0,5 МОА. Так що нічого особистого», - стверджували мої співрозмовники.

Кулі без сили

При оцінці можливостей бронебійних куль - з бронебійним сердечником і бронебійно-запальним - також не обійшлося без дивних відкриттів. 6-мм сталеву пластину (умовно - бронежилет 4-го класу захисту) змогли пробити лише деякі з боєприпасів, які передали снайперам. (Для деталізації - 6-мм пластину пробив лише «чистий» бронебійний 7,62х54 мм і «чистий» бронебійний .338. По 12,7 мм даних немає). При тому, як свідчить практика, сучасні бронебійні кулі в представлених калібрах повинні без найменших «заїкань» пробивати і 10-мм броню. А, значить, гарантовано справлятися з живою силою супротивника, екіпірованої в бронежилет 6-го класу захисту.

Фактично по закордонному поставленого товару розклад такий. Бронебійні боєприпаси в калібрах 12,7 мм і 8,58 мм (.338) мають характеристики бронепробиття гірші, ніж радянський патрон Б32 в меншому калібрі - 7,62х54 мм. Закуплені для СВД бронебійні патрони калібру 7,62х54 мм по «бронебійним» можливостям трохи кращі, ніж боєприпас ЛПС 7,62х54 мм. Нагадаю, ЛПС 7,62х54 мм - це патрон з легкої кулею зі сталевим сердечником, який був прийнятий на озброєння в Радянському Союзі ще в 50-х роках минулого століття. Він призначений для ураження відкритої живої сили і неброньованого (!) озброєння і техніки.

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

З одного металу ллють?

Кулі всіх закуплених боєприпасів виготовлені з латуні. Суцільнометалеві кулі зроблені методом штампування або точіння. Аналіз металу показав, що вміст цинку в латуні куль - близько 28%, відповідно, що залишилися 72% - мідь. Фахівці, з якими спілкувався, стверджували: «На Заході для куль використовується матеріал з вмістом міді не менше 90%. Сплав з меншою кількістю міді в суцільнометалевій пулі має одну негативну властивість: куля виходить жорстка. В ході стрілянини така штампована куля значно зменшує ресурс ствола снайперської гвинтівки. Якщо ресурс ствола снайперської зброї становить в середньому близько 6 тис. пострілів, то при стрільбі патронами з такими кулями він складе всього близько 1 тис. пострілів. При цьому, щоб вичистити ствол після стрілянини цими патронами треба добряче постаратися».

Не виключено, що для виготовлення суцільнометалевих куль міг використовуватися метал, застосовуваний і для гільз. При цьому на самих гільзах відсутнє маркування, яке б підтверджувала їх відповідність військовому стандарту.

Мокра справа

Закуплені патрони виявилися не герметичними. Вони пропускають всередину гільзи воду. Порох у них відсиріває. Це неприпустимо з точки зору вимог до боєприпасів до бойової зброї. Можливо, американська армія до своїх постачальників такої вимоги не пред'являє. Або ж при закупівлі для української сторони цей нюанс з виробником не обмовляється. Хоча це виглядає настільки аксіоматичним, що тут і говорити начебто нема про що...

Ми за ціною не постоїмо

Вартість боєприпасів - річ непостійна. Вона залежить від калібру, типу боєприпасу, обсягу партії та інших факторів, включаючи політичні та ринкові. При будь-якій гострій потребі або зовнішніх обмеженнях - а до України це має відношення повною мірою - вам будуть продавати боєприпаси дорожче, ніж іншим. Або не продадуть взагалі. В таких умовах за боєприпаси можна заплатити і більше, аби зброя і куля робили свою справу. Оскільки для снайпера на полі бою вартість патрона бою, за великим рахунком, значення не має. У нього одна ключова задача - уразити ціль, і держава в особі всіх учасників закупівельного ланцюжка має забезпечити снайпера всім необхідним для вирішення цього завдання.

Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?
Що стоїть за закупівлею американських патронів для українських снайперів?

З іншого боку, з урахуванням обмежених бюджетних ресурсів країни, незважаючи на весь оптимізм заяв про виділення все більших коштів на оснащення і переозброєння армії, будь-яка збройова закупівля вимагає оцінки в форматі категорії «ефективність-вартість». Щоб виключити суб'єктивізм виробника, постачальника і користувача в оцінках того, що добре, а що погано для української армії, потрібна лише дещиця. Наприклад, проводити у себе в країні хоча б відомчі випробування для визначення і підтвердження характеристик закуповуваних патронів. Постанова Кабінету міністрів №345 визначає: щоб зброя і техніка, яка потрапили в Збройні сили, потрібно або прийняти на озброєння, або провести відомчі випробування. Поки немає даних про те, що перед поставкою в підрозділи - як в ЗСУ, так і Національну гвардію - такі випробування проводилися.

За снайперські патрони американцям заплачена сума, що цілком дозволяє вимагати і домагатися, щоб за своїми можливостями боєприпаси, що купуються, були на такій же висоті, як і їх ціна. І без сюрпризів для самих снайперів.

P.S. ... На даному етапі мені відома лише частина інформації в цій історії, яка може завершитися досить голосно. Викладена, скажімо так, частина частини. При цьому я спираюся на дані від снайперів з двох силових відомств, які тестували і застосовували ці боєприпаси, а також на оцінки фахівців, з якими довелося спілкуватися, уточнюючи деякі технічні деталі, які є вкрай важливими. Як відомо, «диявол криється в деталях». Цілком допускаю, що найближчим часом доведеться почути ряд додаткових точок зору, включаючи думку посадових осіб Міноборони, Нацгвардії, і постачальників цих боєприпасів. Ну, або раптом буде ухвалено рішення, що все це - велика військова таємниця. Подивимося ...
 
 
 

Автор: Сергій Згурець, директор ВКК «Defense Express»
 

 

 
 

Опубліковано в Суспільство
Вівторок, 14 березня 2017 09:40

Гібридна – не Друга Світова

Останнім часом коли мені горлають:

- чому АТО, а не війна?!
- чому не об'явлений військовий стан?!
- чому торгуємо з окупованими теренами?!
- чому за три роки не подумали як окуповані терени відрізати від себе геть?!

, тощо й тощо, я увідповідь запитую:
- чому армія недостатньо забезпечена багнетами?!
- чому не сформований жоден гужовий батальйон?!
- чому в населення не відібрали всі радіоприймачі?!
- чому підлітків 15 років не заганяють примусово на заводи - точити снаряди?!

І взагалі, чому під час гібридної війни 21-го сторічча мене запитують про засоби і умови, що використовувалися у Другу Світову війну? Чому не про ті, що були актуальні в часи Визвольних змагань? Або - Мазепи? Або в часи походу Сагайдачного на Стамбул?

Чому така тяга саме до совкового періоду історії? Про це - в моєму дописі.

http://coolyanews.info/giibridna-ne-druga-sviitova.html

 

Dmitro Vovnyanko 

Опубліковано в Суспільство
П'ятниця, 24 лютого 2017 09:50

Напередодні війни

2017 рік буде роком «великого перелому», хоча сам перелом настане лише в 2018 році. Що буде саме так, а не інакше, є кілька «витоків інформації». Ще 25 березня 2016 року президент П.Порошенко повідомив, що «Как мы вернули Надежду, так мы и вернем Донбасс и Крым», правда не говорилося, що це буде зроблено військовим шляхом.

Міністр МВС А.Аваков конкретизував: «Я переконаний, що в найближчі два роки ми будемо проводити деокупацію Донбасу.»  (25.11.16). Голова РНБОУ О.Турчинов в своєму новорічному привітанні у Фейсбуці заявив: «…і наступний, 2017 рік, повинен бути роком наших перемог…». Заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій Г. Тука в своїй статті писав: «…Украине удастся перенять инициативу и реализовать свой сценарий возвращения оккупированных территорий. Очень надеюсь, что это произойдет уже в следующем году, максимум – к середине 2018 года.». І навіть американський сенатор Джон Маккейн у своєму виступі на врученні нагород українським воїнам під Маріуполем 31 грудня 2016 року заявив: «В 2017 году мы победим захватчиков, и отправим их туда, откуда они пришли.»

Подібне різноманіття цитат говорить про те, що на 2017 рік дійсно планувалася війна за «хорватським сценарієм», але вона була перенесена на 2018 рік швидше за все через провал технічного переозброєння армії, яке мало бути профінансовано з конфіскованих у В.Януковича коштів. Але з вини депутатів ВР закон про спецконфіскацію так в 2016 році і не був прийнятий. А от в бюджеті 2017 року витрати на оборону і безпеку заплановані в обсязі 5% ВВП.

Незважаючи на постійні мантри європейців і нашого керівництва про те, що «альтернативи Мінському процесу немає», альтернатива є і ця альтернатива – війна! Але розважливі європейці та й українське керівництво не можуть дозволити собі велику війну в Україні, доки не вирішена проблема постачання в Європу і, відповідно, Україну, газу, альтернативного російському. Йдеться саме про альтернативний, а не про реверсний газ.

Природний газ скраплюють головним чином в США і Катарі. З економічних міркувань транспортувати морським шляхом (танкерами-газовозами) доцільно саме скраплений природний газ, а сланцевий, як менш калорійний, доцільніше споживати на території видобутку. Але оскільки Європа до недавнього часу споживала переважно трубопровідний природний газ, у європейців не виявилося достатніх потужностей для приймання скрапленого газу, т.з. LNG-терміналів.

До кінця 2017-18 років європейці їх обіцяють збудувати, після чого енергетичний шантаж Європи з боку Росії стане неможливим. Більше того, Росію згодом взагалі збираються викинути з європейського енергетичного ринку, що для Путіна страшніше всіх санкцій і справді «початок кінця». Ситуація для росіян ускладнюється ще й тим, що через брак відповідних газогонів, газ, що  постачається до Європи, не можна перенаправити до Китаю. Можна лише в чорноморських і балтійських портах збудувати станції зі зрідження газу, але на це в Путіна немає ні часу, ні грошей. До речі, газовозів у нього теж немає.

Геополітика впливає також і на транспортування катарського газу. Емірат Катар знаходиться на південному березі Перської затоки, виходом з якої («вузьким місцем») служить Ормузька протока. І хоча для обходу протоки по території Оману зведено морський канал, це не вирішує проблему, тому що канал, по-перше, не дозволяє проводити по ньому великовантажні судна, а по-друге, в разі конфлікту з Іраном легко мінується з повітря.

Для країн Перської затоки справжнім виходом стало б будівництво трубопроводів через територію Сирії до портів Середземного моря і далі, через територію Туреччини, – до Європи. Якби сирійський режим Башара аль-Асада мав більшу внутрішню стабільність, він став би тим телям, що смокче двох маток. В даному випадку, Іран – з одного боку і Катар з Саудівською Аравією – з іншого. Але низька легітимність в очах власного народу штовхнула Асада в обійми до іранських аятол. Відповідно, саудівцям і катарцам не дозволили будувати трубопроводи через територію Сирії. Це і стало головною причиною Сирійського конфлікту.

Росія, яка формально воює на боці Асада та Ірану, не зацікавлена ​​в наявності конкурентів (постачальників енергоносіїв), тому її справжня мета в Сирії – війна до останнього сирійця. Об'єктивно, і США, як постачальник газу до Європи, не зацікавлені в появі конкурентів з країн Затоки. Тому наддержава і не втручалася в Сирійський конфлікт, дозволяючи це робити Путіну. І не тому, що Обама був миротворцем.

Для України конфлікт в Сирії насамперед вигідний тим, що відволікає Росію від війни на Донбасі. Недавнє перемир'я з участю Росії, Ірану і Туреччини недовговічне, позаяк воно не дуже потрібно самій Росії і зовсім не потрібне саудитам і катарцам.

Але повернімося до нашого цитатника. Чому Петру Порошенку закортіло у 2018 році стати «батьком-визволителем нації», адже люди, що особисто знають нашого президента, характеризують його психотип, як чоловіка, що схильний до дипломатичних рішень?

Частково на це питання відповів політолог С.Гайдай«Представим, что срок Петра Алексеевича заканчивается. К нему даже сегодня есть много вопросов с точки зрения законности. Если останется жить в Украине, новая власть может не быть лояльной к нему и точно посадит, а садить есть за что и даже на пожизненное. Выехать в Россию он не сможет. На Запад тоже путь будет закрыт.»

Виходом для Петра Олексійовича став би, на думку політолога, другий термін. Потім можна було б пошукати представницьку посаду де-небудь в ООН або в Раді Європи. Але, схоже, що нашому президенту доведеться обмежитись одним терміном і обіцянкою представницької посади … І то, якщо не буде проросійського реваншу. Але ж переможців не судять?

Ось для цього і потрібна «перемога» – звільнення Донбасу, а як дуже пощастить, то й Криму! Так, Петро у нас не полководець, він навіть на зустріч з армійцями одягав ментовську шкірянку. Але вся надія на те, що Володимир Володимирович визначиться зі своїм наступником, з яким можна буде домовитися, щоб не стріляли. Після дії санкцій і зменшення валютної виручки домовитися з наступником буде порівняно просто. Тобто Росія виводить свої кадрові частини з Донбасу, а «ополченців», що полізуть на прикордонні загорожі, росіяни й самі постріляють з кулеметів. Вже бачу гнівні статті в російських ЗМІ про «предательство русских», авторства Гіркіна і Ель Мюрида ...

З Кримом буде трішечки складніше: російські морпіхи і десантура і раді були б постріляти в укропів, але не отримають на це команди від Верховного головнокомандувача з «Маскви». А Україна чітко заявить: будь-який російський офіцер, що накаже відкрити вогонь, буде негайно розстріляний за вироком українського військового трибуналу! Тобто все буде, як в 2014 році, тільки навпаки: росіяни сидять по казармах, а українці їх вартують. Потім строєм, але без пісні і без зброї, окупанти сідають в автобуси і слідують в напрямку Керченської переправи...

Ось на таких умовах Петро Порошенко готовий стати «батьком-визволителем». Ну а зачисткою Криму і Донбасу займеться СБУ і Нацгвардія. Але це тривалий процес і пройде він вже без Порошенка, як і висилка з Криму громадян РФ. А громадяни РФ там всі, крім кримських татар і нечисленних українців.

«Що ви нам українські паспорти тичите? У нас в Україні подвійне громадянство заборонене! Ви - росіяни і повинні жити в своїй Росії!». А українські блогери тим часом сушать голови над питанням: Як перетворити кримських ватників на свідомих українських громадян?

Але боїмося, що доля Петра Олексійовича може вирішитись ще 2017 року. І рішення це буде залежати не від втомленого українського народу, а від президента США Д. Трампа. Зараз політологи тільки те й роблять, що вгадують, на кого буде схожий президент Трамп: на себе передвиборчого чи на функціонера Республіканської партії? Думаю, що спочатку Трамп приміряє перший образ, а потім і остаточно, – другий.

Складно спрогнозувати, що трапиться з Транстихоокеанським і Трансатлантичним партнерствами. Америка Трампа відмовилася від участі в них. Чи займе Китай місце Америки і як скоро це трапиться? Або Трамп таки дасть задній хід? Втім, прямо України це все одно не стосується. Чи буде у Трампа медовий місяць з Путіним? Скоріш за все, що ні...

Ті ж маститі політологи прогнозують, що якщо не навесні, то вже восени 2017 року точно, у нас будуть дострокові парламентські вибори. Втім, вони і на 2016 рік це теж прогнозували.

Американці припустили, що при президентові Порошенку і прем'єрі Яценюку в Україні все буде так, як було за часів В.Ющенка і Ю.Тимошенко, тобто м'яко кажучи – взаємна конкуренція. Але прорахувалися.

Арсеній Петрович виявився гнучким і договороздатним партнером: всі важелі в країні були поділені між людьми БПП і НФ. І якби не надмірна амбітність нинішнього президента і його оточення, то така конструкція змогла б протриматися цілих п'ять років, а то і довше. Втім, в 2017 році може ще й протримається! Тому ми оцінюємо ймовірність парламентських виборів 50:50.

Але тут свою партію почав грати прем'єр В.Гройсман. Поки це виразилося лише в неокейнсіанській риториці та в  підвищенні з 01 січня 2017р. мінімальної зарплати до 3200 грн. Маститі політологи оцінили це як хабар електорату перед виборами. Ми ж сподіваємося, що це дійсно кейнсіанський інструмент, який дозволить активізувати нашу економіку. Вигоду від зростання мінімалки відчують в першу чергу найбідніші верстви населення, які витратять свої гроші на купівлю продуктів харчування, що у нас переважно вітчизняного виробництва.

Попередники Гройсмана давали гроші не людям, а власникам банків, які конвертували гривню в долари, а ті, в свою чергу, вивозилися за кордон. Гривня падала, люди біднішали, але дешева гривня стимулювала експорт. От так і жили. Одна біда: виборці більше не хочуть голосувати за політиків, які роблять з українців злидарів.

Якщо ж парламентським виборам бути, то будуть вони, швидше за все, за відкритими партійними списками, тобто без мажоритарників. У парламент зайдуть партій 7-8, а коаліцію доведеться формувати з 3-4 партій. Тому коаліція буде нестійкою, але чеснішою, ніж нинішня. І насамперед коаліціанти намагатимуться внести зміни до Конституції, щоб обмежити повноваження президента та передати частину його функцій прем'єру, в т.ч. і контроль за силовими структурами.

Хоча не менш ймовірним є й варіант «Порошенко №2», це коли коаліція, не чіпаючи законодавство, захоче мати свого президента. Можемо навіть назвати його прізвище – Гройсман. БПП прекрасно обійдеться без «ПП». Операцію «Наступник» Петро Олексійович провернути не зможе, тому що нікому не вірить. Доведеться йому домовлятися з Гройсманом.

Гройсмана, як компромісну фігуру, підтримає і Народний фронт, в руках якого знаходиться «голка в яйці» від життя коаліції. Всі вже повірили, що рейтинг НФ на рівні статистичної похибки, але часті появи Арсенія Петровича на ТБ наводять на думку, що сам лідер партії так не думає. НФ у політиці представлений тріумвіратом: Яценюк-Турчинов-Аваков. І у них напевно є план ребрендингу власної партії.

В мережі циркулюють плани про те, як депутати НФ «скидають з поїзда» Авакова з Турчиновим, і самі, разом з колегами з БПП, ділять пиріг української влади. Це план під П.Порошенка. Але якщо не дай Боже позиції «гаранта» захитаються, в т.ч. і під впливом американського чинника, цей план можна застосувати і проти ПП, на користь В.Гройсмана, як фігури, яка влаштує всіх. У цьому випадку нові парламентські вибори просто не потрібні, достатньо поміняти Конституцію на користь прем'єрської республіки. І нардепи можуть на це купитися.

Є й третій сценарій, коли Петро Олексійович спекається «вінницького мера», як перед ним А.Яценюка. Сценарій а-ля Кучма, коли на прем’єра вішають весь негатив: премє’р у лайні, а президент – весь у білому. Але цей сценарій лише розвилка для перших двох.

Втім, «економізм» В.Гройсмана, як і підготовка України до здійснення «хорватського сценарію», є довготривалими трендами, які по суті не залежать від конкретних перших чи других осіб.

Курс адміністрації Д. Трампа на часткове обмеження вільної торгівлі неминуче призведе до відповідних контрзаходів в інших країнах, а це рано чи пізно вдарить по Україні. Потрібно не радіти, що у нас дешева робоча сила, як це робив наш президент під час свого візиту до Індонезії, а робити цю робочу силу високотехнологічною та дорогою. Недарма Генрі Форд встановив на своїх заводах високу зарплату, що б його робітники мали можливість купувати його ж автомобілі. Вибір в української влади тут не великий.

Президентські вибори в Росії в 2018 році – наше «вікно Овертона» і наше вікно можливостей. Незважаючи на шалену російську пропаганду, яка стверджує, що санкції з Росії будуть ось-ось зняті, цього не сталося. Під час телефонної розмови Трампа і Путіна дане питання навіть не обговорювалося. А днем ​​раніше, під час зустрічі Трампа з британським прем'єром Терезою Мей, президент США однозначно заявив, що говорити про скасування санкцій поки рано.

В́изнаємо, що Мінські угоди в тому вигляді, в якому вони підписані, нездійсненні. На момент їх підписання Росія фактично пропонувала Україні капітуляцію в розстрочку, – для перетворення нашої країни на російський протекторат. ОРДіЛО де-юре надається право вето на вступ України до ЄС і НАТО, а фактично на будь-яку ініціативу, що йде в розріз з інтересами Москви. В Україні в будь-який момент може бути розв'язана нова війна, оскільки на частині її території залишається російська окупаційна армія, закамуфльована під «загони народної міліції».

Мінськ-2 Україна підписувала під гуркіт канонади в «Дебальцевській кишці», з якої угруповання наших військ могло й не вийти... Але час було виграно! З тих пір ситуація змінилася: українська армія зміцніла, страху в неї і у нас перед російськими загарбниками давно немає, а значить і виконувати умови капітуляції Україна не буде!

Розуміють це і в Москві. Трюк з Донбасом (виведення окупаційних військ в обмін на визнання Україною анексії Криму) не пройшов. Відповідно, окупація Донбасу стала для Росії безглуздою. Ще більш безглуздим виявився інший путінський трюк: «обмін» Сирії на Україну, заради якого Путін, власне, і вліз у Сирійський конфлікт. Бліцкріґу в Сирії у нього не вийшло, отже, козирів на руках у Путіна немає. Тим більше їх не буде, коли США вплутаються у війну в Сирії.

Тому вибір у Путіна не великий: або й далі дестабілізувати обстановку на Донбасі, або – в інших місцях. «Інші місця» – це Північний Казахстан, країни Балтії і Білорусь. Але в першому зачіпаються інтереси Китаю, у другому – НАТО, до третього поки що не готова російська громадська думка. Зате з  Донбасом – жодних проблем.

В ідеалі Путіну перед президентськими виборами 2018 року потрібна чергова переможна війна. На хвилі всенародного обожнювання «великого полководця» це дозволить нинішньому президенту Росії переобратися на другий термін (план-максимум). Або, якщо США дуже будуть проти, – призначити наступника-гаранта (план-мінімум). Так свого часу Б. Єльцин призначив самого Путіна.

Тобто Путіну потрібно провести аналог «війни 08.08.08» – «принуждение к миру», на цей раз в Україні. Для чого потрібно окупувати, крім неокупованої частини Донбасу, Харків, Суми, Чернігів, Полтаву, а якщо пощастить, то й лівобережні Дніпропетровщину з Запоріжжям. І тут же примусити Петра до підписання капітуляції (коридор - до Криму, воду – в Північнокримський канал, плюс електрифікація півострова) і виконання Мінська-2 в його російському прочитанні, в обмін на виведення військ з Донбасу...

З Міхо подібний фокус пройшов, але з Україною не пройде. По-перше, ми великі. По-друге, Путін Східну Україну зможе захопити (якщо зможе), але не зможе утримати. У нього і з Донбасом та Кримом вийшов перебір. По-третє, Порошенко відмовиться підписувати капітуляцію, бо це смерть (і, можливо, не тількі політична). Запасного варіанту у Путіна немає. І воювати зі справжньою хунтою він собі теж дозволити не зможе...

З вищевикладеного випливає, що в ескалації конфлікту на Донбасі у 2018 році зацікавлені по обидва боки лінії фронту. І це робить війну досить ймовірною.

P.S. Про статтю Андрія Єрмолаєва «Майбутнє мінливе.Бо — змінюване»  в "Дзеркалі тижня"».

  1. Як і ми, автор призначає дедлайн нинішньому гаранту на 2018 рік.
  2. Автор лякає українську еліту взагалі, і Петра Порошенка зокрема, націонал-соціалістичною революцією.
  3. Автор навіть не намагається пояснити, звідки виник український підвид homo sapiens і чому на цей підвид не діють загальні закони людського розвитку. Інакше кажучи, «майбутнє мінливе», звичайно. Але не «змінювані» контрольні точки, які потрібно пройти будь-якому суспільству на шляху від феодалізму до капіталізму і від колоніальної залежності до свободи. Такий перехід можливий виключно за допомогою революції, яка може супроводжуватися громадянською війною і іноземною інтервенцією. Хоча автор (А.Єрмолаєв) упевнений, що революції можна уникнути.
  4. Ми згодні з автором у тому, що майбутня українська революція може бути тільки націонал-соціалістичною. Революції не можна уникнути, але її можна відтермінувати (в наших умовах до кінця війни).
  5. На відміну від автора, ми констатуємо, що протиріччя між інтересами суспільства (нації) і нинішнього олігархічного режиму носять антагоністичний характер і не можуть бути подолані в рамках нинішньої держави і шляхом проведення реформ.
  6. Ми констатуємо, що майбутня революція буде носити характер антиолігархічний (знищить олігархічну власність) і антиколоніальний (розчистить перешкоди на шляху українського національного проекту).
  7. Ми констатуємо, що олігархи, як клас, а олігархономіка, як економічна система, підлягають знищенню. І зовсім не тому, що олігархи втручаються в політику, а їхні активи набуті не зовсім чесним шляхом. Втручання економічних акторів в політику неминуче, позаяк базис визначає тип надбудови, а справедливість є категорією моралі, а не політики чи економіки. Олігархи повинні бути знищені тому, що вони – компрадори, а олігархономіка – тому, що це компрадорська економіка. Компрадори закривають (унеможливлюють) модернізацію. «Силіконової долини» у нас не буде до тих пір, доки «долина» буде знаходитися в руках компрадорів.

 

 

YURY STOWISIM

Опубліковано в Суспільство

"Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки ЗМІ, але й культурно-розважальна індустрія. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики".

Тези до другої річниці російської агресії проти України оприлюднив директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін.

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене.

За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору».

Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом – літописною «матір’ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов’янського православ’я – є життєво важливим інтересом Росії.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».

28 серпня 1991 року віце-президент РФ О.Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття.

У грудні 1992 року З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя, і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення, ВР РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.

Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року, закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия – СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?»

Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є.Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності».

У доповіді російської розвідки, спадкоємниці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об’єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві".

Президент РФ В.Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії»[2]. Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.

Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б.Єльцина 1993 року, що завершився брутальним розстрілом парламенту РФ, поваленням конституційного ладу і масовими жертвами, геноцид чеченського народу під час 1- і 2-ї чеченських війн, низка жахливих терористичних актів, «колоніальні» війни у Молдові, Таджикистані, Грузії, сепаратистські прояви у низці регіонів РФ (республіки Північного Кавказу, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Тува, Свердловська область тощо), гіперінфляція і катастрофічне падіння ВВП, дефолт 1998 року, суцільна криміналізація суспільства і держави тощо) затримали майже на 10 років реалізацію реваншистської стратегії Росії.

 


Розв’язуючи складні внутрішньополітичні й економічні проблеми, у 1990-і роки Кремль був змушений підтримувати ілюзію добросусідських відносин з Україною. Зокрема, 5 грудня 1994 року РФ разом із США і Великою Британією підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум), згідно з яким взяла на себе зобов’язання:

- поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (ст. 1);

- утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (ст. 2);

- утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (ст. 3) тощо.

У 1997 році був укладений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно з яким сторони зобов’язалися:

- поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

- будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3) тощо.

- Лінія державного кордону, поважати який зобов’язалася РФ, була визначена на картах у 2003 році Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Водночас протягом наступних років РФ всіляко гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його позначення на місцевості.

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В.Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з’ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року – криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року – «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08).

Після цих подій у Кремлі сформувалось стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» – готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

 


Поворотним моментом для В.Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму.

26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки, 28 листопада на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В.Путін заявив президентові США Дж.Бушу: «Україна – це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу – вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у прямій або завуальованій формі закріплені у російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики ‑ Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського і у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В.Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра – від праворадикальних і клерикальних до комуністичних.

Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою – структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»).

Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у
2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

 


Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася.

Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо.

Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

 


Аналогічні цілі переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки[4]. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків – своєрідних каналів експорту корупції у Європейський Союз[5].

Російський капітал нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв’язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[6], кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки).

Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей[7], Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання.

 


Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації[8].

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення в Крим кримськотатарського народу, Кремль підживлював і експлуатував міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та корінним народом Криму – кримськими татарами, усіляко нагнітав ксенофобські настрої серед російськомовних жителів Криму.

Цілком логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою.

Одним з ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки[9], Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область), які забезпечували базування флоту.

Відповідно до угод РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов’язалась не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України до місць тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок.

Орендовані об’єкти використовувались як база для ведення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності.

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

 


Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 року військово-політичне керівництво Росії провело аналіз основних недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

- змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);

- вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв’язку та розвідки;

- створенні нових військових об’єднань, з’єднань і частин[10].

Важливою особливістю оперативної та бойової підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців.

Зокрема, моделювалося завдання ядерних ударів по державах-членах НАТО та державах-партнерах. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року).

На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання: «У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторон,и опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами.

З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ.

Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід.

Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

 


Протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки.

Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад ‑ бойовий вишкіл. Агресивно нав’язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні Сили, інші військові формування є лише рудиментарним атрибутом держави, які ніколи не будуть застосовані для захисту України.

Прихід В.Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального-олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року В.Янукович і Д.Медведєв підписали Харківські угоди, якими було продовжено термін базування ЧФ РФ на території України до 2042 року.

За свідченням Д.Медведєва, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. Їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію.

Як стало очевидно лише згодом, євроінтеграція не розглядалася і не могла розглядатися В.Януковичем та його найближчим оточенням як стратегічна мета України. Політика наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі – для безсоромного і цинічного торгу[11].

Апофеозом торгівлі національними інтересами України стала домовленість з В.Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд. та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії.

Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ.

Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень 2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання.

Натомість В.Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан – так звану «Сім’ю».

Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності».

Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011 – 2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).

Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв’язки з російськими спецслужбами.

Зокрема, слід відзначити призначення Д.Саламатіна (лютий 2012 року) і П.Лебедєва (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О.Якименка – на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП.

Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України[12]. У 2010 році було розформоване Об’єднане оперативне командування, а за рік – Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України.

Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов’язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М.Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І.Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам.

Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.

Дії влади напередодні і під час подій, що згодом отримали назву Революції гідності, призвели до стрімкого погіршення відносин України з США і ЄС. Водночас згідно з домовленостями В.Путіна і В.Януковича, які були досягнуті під час їхньої зустрічі 17 грудня 2013 року в Москві, розпочалася реалізація другого, економічного етапу Харківських угод.

Домовленостями, зокрема, передбачалися заходи щодо інтеграції енергетичної, фінансової, оборонно-промислової, авіаційно-космічної сфер України і РФ, початку підготовки до приєднання України до Митного союзу. У комплексі це означало для України втрату прямих контактів із Заходом та повне її підпорядкування інтересам Кремля. Тобто В.Янукович та його оточення вступили на прямий шлях до позбавлення України державного суверенітету і незалежності.

Підтримані кремлівським керівництвом і спецслужбами РФ неодноразові спроби режиму В.Януковича «втопити у крові» масові народні протести та збройні провокації призвели до ескалації насильства в м. Києві, загибелі багатьох учасників Євромайдану і працівників правоохоронних органів. Вже у другій половині лютого 2014 року режим почав швидко втрачати контроль за ситуацією.

Після провалу силових спроб знищення протестного руху 18 лютого 2014 року і застосування захисниками режиму В.Януковича вогнепальної зброї проти протестувальників, які перейшли 20 лютого 2014 року у наступ, з метою припинення кровопролиття Верховна Рада України 21 лютого о 16:52 прийняла закон про відновлення дії конституційних положень 2004 року (№ 4163), за який проголосували 386 народних депутатів України.

Проте В.Янукович замість невідкладного підписання цього Закону о 22:40 втік з Києва, заздалегідь вивізши найбільш цінні речі з резиденції у Межигір’ї. Одночасно з ним залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Голова Верховної Ради України В.Рибак та його перший заступник І.Калєтнік подали у відставку.

 


Все це у сукупності занурило Українську державу у правовий вакуум. Поза сумнівом, ці дії були узгоджені з Кремлем, який переслідував мету паралізувати державні інститути України та у такий спосіб унеможливити організований спротив російській агресії.

Таким чином, у критичний момент початку активної фази стратегічної чекістсько-військової операції РФ проти України в Криму, на Сході і Півдні України (20-22 лютого 2014 року) військово-політичне керівництво держави, вище командування Збройних Сил України, МВС України, СБ України та інших органів сектору безпеки і оборони України фактично зникло.

Унаслідок попередніх дій режиму В.Януковича обороноздатність України опинилася на критично низькому рівні, особовий склад органів сектору безпеки і оборони був деморалізований і втратив здатність до виконання наказів і здійснення опору збройній агресії.

В умовах самоусунення Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України В.Януковича від виконання конституційних повноважень гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України український парламент взяв на себе повну відповідальність за долю України і вжив рішучих заходів з відновлення конституційного ладу, керованості і обороноздатності держави.

 

http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/65583/Gorbulin_dokladno_proanalizuvav_jak_Rosija_rokamy_gotuvalasa

 

Опубліковано в Суспільство

Сьогодні наш співрозмовник - ведучий український соціолог; доктор філософських наук, професор, заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха.

Євгене Івановичу, поява на телеекранах політичної реклами наших «видатних» політичних діячів засвідчує той факт, що вибори, все-таки, грядуть… Чи ні?

Будуть вибори чи ні – залежатиме від багатьох факторів.

Головне – хто, із ким і про що домовиться. А тут передбачити не можна нічого.

Хто і з ким домовиться – про що? Розшифруйте…

Життя українського істеблішменту - поза розумовими можливостями не тільки пересічного громадянина, але й дослідників соціально-політичного процесу.

Чому?

Тому що традиція така в нас. У нас нічого не робиться відкрито… А те, що вони вилазять (на телебачення зі своєю явною та прихованою політичною рекламою, - ред.) це так, про всяк випадок.  

Ну гаразд… Рік тому, у своєму інтерв’ю «Дзеркалу тижня», ви сказали, цитую: «Найжахливіша річ – це коли законсервується ситуація «ні миру, ні війни». І так воно, власне кажучи, і сталося.

Так і сталося… Ні миру, ні війни, ні розуміння того, куди йдемо, ні безвізу.

Тобто, ми в глухий кут зайшли?

В певній мірі - так.

Ну, але будь-яка жива істота, котра опиняється у глухому куті, або там помирає, не знайшовши виходу з нього, або що?

Або повертається назад.

У нашому випадку - що означає повернутись назад?

Ми, здається, зробили рішучий крок. Але тепер можемо повернутися до того стану, в якому ми перебували попередні двадцять три роки. За будь-якого президента.

Це що - вихід із ситуації? 

Ні.

Найкращий вихід – брати лом і пробивати стіну. 

Але, на жаль, міжнародна кон’юнктура для України складається не дуже хороша. Розумієте, якби нам допомагали з того боку пробити цю стіну… Але зараз немає упевненості, що буде хтось допомагати. А, навпаки, є побоювання, що потроху нас виведуть назад, - туди, де ми вже були, до багатовекторності. До статусу, я би так сказав, буферної країни на кордоні між Заходом та Євразією. Тому зараз нам доведеться, боюсь, робити подвійну роботу.

Яку?

Ніхто з того боку нам допомагати не буде, і з глухого кута нам доведеться виходити самим.

Я не проти добрих намірів і цілей. Приміром: подолати корупцію, подолати елітарну ненажерливість, яку продемонстрував нам Янукович, сприяти розвитку малого і середнього бізнесу.

Але ж декларації – це одне, а системна робота – це трішки інше.

Тобто, наша сьогоднішня ситуація – вона стала гіршою, ніж три роки тому, відразу після Майдану?

Економічно – зрозуміло гіршою.

А геополітично? 

Розумієте, коли ти на мотузці, - на якій ми були завжди, - і не рипаєшся, то тебе й бити ніхто не буде. А коли ти на волю захотів, тебе б’ють. В цьому сенсі в нас трагедія.

В мене була концепція, на яку я сподівався. Я вважав, що від Росії треба потроху відходити.

Це як потроху?

А потроху. Таким чином, щоб не спровокувати оцю безпосередню агресію. Справа в тім, що ми відійшли від Росії радикально, але не політично, а стихійно, тому що вже не було куди діватися. А мала би діяти система відходу. Її треба було готувати. І методами пропаганди, і економічно, і використовуючи співпрацю з західними організаціями. На жаль, такої системи створено не було.

Чому саме Янукович призвів до трагедії? А тому, що він продемонстрував, що іншого шляху, окрім Росії, вже не бачить. А для більшості українців цей шлях, який пропонував Янукович, тобто знов сидіти на російському ланцюгу - неприйнятний. 

Але - з іншого боку - політично до таких кардинальних змін у країні ніхто не був готовий. 

Тобто?

От подивіться на тодішню опозицію. Що, вона була готова до цієї ситуації? Не була, ми всі це добре бачили. Вона була безпорадна. Тому ми й отримали цю трагедію. 

Ви питаєте, чи сьогодні ситуація гірша, ніж три роки тому… Та зрозуміло, гірша!

Будь-які потрясіння, будь-які революції призводять до економічного колапсу, який ми і отримали. Інакше не буває, треба це розуміти. Тому я вважав, що шлях відходу від Росії мав бути довгим й еволюційним. Якби ми цього не накоїли, - не обрали Януковича, - можливо, у нас був шанс цей шлях пройти. Зараз же такого шансу нема. 

Тепер - або назад, або вперед. І в цьому сенсі 2017 рік буде дуже важливим. 

Якщо, дійсно, будуть певні економічні результати, якщо вдасться домовитись з американцями і Європою (хоча зараз це значно складніше), то в нас є перспектива. Якщо ні – тоді перевибори.

Хоча перевибори – це теж глухий кут. Бо дуже великі шанси отримати те саме, або й гірше.

В якому сенсі гірше?

Коли результати виборів приведуть до повного колапсу масової свідомості. Коли суспільство опиниться в такому стані, що перестане розраховувати на будь-кого…

Електоральні опитування минулого року, включаючи грудневі, свідчать: у нас нема політичної сили, яка могла б взяти на себе всю відповідальність за ситуацію в країні. Саме тому, що електоральні уподобання розпорошені. А що це означає? Що – у разі проведення позачергових виборів - знову почнуться торги. На Заході теж йдуть торги за владу. Але там ці торги полягають у тому, що ті, хто прийшов до влади, змагаються між собою, чия політична доктрина буде впроваджуватися. У нас все не так.

У нас під час торгів за владу розподіляться ті сфери державного управління, які дають найбільший прибуток.

Ви якось зазначили, що основна мета нинішнього парламенту – це вирішення питання з війною. Ну і як – депутати вирішили цю проблему?

Не вирішили, але мають це зробити.

І що, є шанси?

Біда в тому, що втрачається час... А шанси завжди є. До речі, ви знаєте, скільки отримує депутат? Близько тридцяти тисяч. 

От хай вони і вирішують проблему з війною. Це їх професійний обов’язок. У них там є комітет у закордонних справах. Голову комітету (голова комітету – Ганна Гопко, у серпні 2015 року виключена з фракції «Самопоміч» за підтримку ініційованих президентом змін до Конституції, в яких передбачається надання спецстатусу «ДНР/ЛНР», - ред.) на авто службовому возять, вони там усі мають пільги різноманітні – тобто у них все є, їх усіх необхідним забезпечили, розумієте?

А якщо вони однаково не зможуть вирішити проблему війни?

Це буде свідчити про їх професійну нездатність. 

То навіщо ж їх обрали, в такому випадку?

Що ж, тоді давайте говорити про тих, хто їх обрав.

Давайте, це дуже цікава тема.

…Бо якщо ми обираємо таких, то, мабуть, треба подумати, хто ж ми самі такі.

Я про це вже писав дуже багато. Це наша внутрішня проблема. І ми знову й знову будемо обирати таких самих, якщо самі не змінимося.

Але ж під час Революції Гідності суспільство зрушило з місця жменька пасіонаріїв. 

А я вважаю, що пасіонарність – це страшна річ для країни.

Чому?

Це термін, який належить російському історику Гумільову, він вважав, що пасіонарність – це внутрішній потяг до великих зрушень, насамперед - до завойовницьких перспектив.

Не треба нам ніякої пасіонарності. Нам потрібні нормальні цінності. 

Окрім вимог до влади стосовно того, аби вона, все ж таки, трималася у певних межах, нам треба змінювати всю систему цінностей. А це залежить від інтелектуальної еліти України. І ви до неї, до речі, належите. Хто це такі? Я вам скажу. Це інтелігенція: науковці, насамперед гуманітарії; діячі мистецтва і культури; журналісти. Оце і є інтелектуальна еліта суспільства.

Вільні інтелектуали, які визначають систему цінностей суспільства.

І їхнє завдання - цю систему цінностей пропагувати… А у нас же як? У нас, на жаль, незалежних журналістів вкрай мало. І незалежних науковців вкрай мало…

А останніми роками нашу академічну науку ще й паплюжать постійно. Тому що вона декому, як кістка в горлі. Тому що це - незалежна від влади частина вільної інтелігенції. 

От я, наприклад, отримую 0,75 ставки … Це офіційно. А в системі Академії наук є й такі, хто по 0,5 ставки отримують. А нам ще кажуть: скоротіть штат. У нас було п’ятдесят співробітників, у цьому році залишилось тридцять. Наступного року вони скажуть: тридцять це багато, скорочуйте до п’ятнадцяти. А потім скажуть - а що це за інститут такий, де 15 співробітників працює. А ще ж приміщення на Шовковичній… Я ж добре розумію, що відбувається. Але я завжди ставив на місце цих людей. Я їх ставив на місце в 2012 році, коли СБУ викликала на допит всю Вчену ради інституту, а потім Янукович вибачався перед нами. І коли міністр Квіт писав Патону, що я сепаратист.

Тобто?

Бо ми в нашому журналі надрукували виступ суспільствознавця з Луганська під час одного «круглого столу», присвяченого проблемам Донбасу. А якби Квіт знав, як ці люди живуть… Вони, живучи й працюючи сьогодні тут, взяли собі псевдоніми, тому що в них там батьки лишилися. Це професіонали. А їх викинули з життя. Більшість емігрувала в Україну звідти, лишили там все, а тут у них нічого нема. І те, що вони мають нахабство обговорювати ситуацію на Донбасі, - Квіту це не сподобалось. Ну так я – і не тільки я - йому пояснили, що це – цензура і узурпація права. І взагалі - ніхто не може вчити вчених, як їм і що обговорювати.

…Ну, а журналісти залежать від тих, хто є власником ЗМІ, ви це розумієте.

Тобто, з ваших слів, сьогодні в країні повна деградація у всіх сферах?

Ні, не повна. Згідно з нашими дослідженнями, у масовій свідомості, все ж таки, дещо змінилося на краще. Приміром, з’явилися цінності, які пов’язані з можливістю контролю над владою, самоорганізацією суспільства. Ізоляціонізм зменшився. А це була наша головна проблема, до речі.

А що таке ізоляціонізм?

Ізоляціонізм – це велика соціальна дистанція, на якій українці тримають представників інших національностей. У нас цей коефіцієнт завжди був значно вищий, ніж у розвинених країнах. Тобто у нас дистанція до представників інших національностей дуже велика. А тепер вона зменшилась, ми стали більш відкритими.

Взагалі позитивні зміни в масовій свідомості ми зафіксували.

Цікаво, що буде в 2017 році…

Чому я дуже боюся цього розчарування? Тому що якщо ці позитивні зміни (в масовій свідомості українців, - ред.)зникнуть, це вже буде остаточно…

А це багато в чому залежить від влади і від тих, хто може на неї тиснути.

А вам не здається, що влада зацікавлена в консервації ситуації, яка зараз триває в країні, а не в якихось змінах?

Влада завжди зацікавлена в консервації ситуації, щоб ви знали. Вона прагне законсервувати ситуацію на тих засадах, які дають можливість їй функціонувати. Тобто це – принцип самозбереження. Вірніше – це принцип існування влади. Так от, для того, аби не дати владі можливість займатися самозбереженням, існує опозиція і громадськість.

А у нас є якісна опозиція? Тобто сила, яка здатна, перемігши нинішню владу, запропонувати щось своє - реформаторське і перспективне - цій країні?

Ну, я знаю людей, які вважають, що вони опозиція. Та ви й самі всіх їх знаєте. Це не «Батьківщина», це не Радикальна партія, це молоді люди, які прийшли на хвилі Майдану. І вони вважають, що вони і є тією опозицією.. 

Пригадую, в одному із своїх інтерв’ю ви сказали, що біда нових облич в тому, що їх дуже швидко можуть купити.

…Тому що «старі обличчя» вже давно купили.

Ось тому ми ходимо по колу, тому що з’являються начебто нові обличчя, а через деякий час суспільство в них розчаровується. Система ламає?

Не всіх ламає система. Нещодавно я був на презентації мемуарів Семена Глузмана. Ну не зламала ж його система.

Ми бесідували із Семеном Фішелевичем півтора роки тому. Він – непересічна людина.

Ви думаєте, він один такий? Таких людей багато.

Але не вони присутні в інформаційному просторі країни, який «промиває» мізки масам.

Знаєте, який мій принцип? Відповідати лише за себе. І за будь-якого режиму я мав проблеми з владою.

Чому?

Ну тому що я ніколи не працював на владу. Я висловлював свою думку. Однак я вважаю, що гірше влади може бути тільки безвладдя. 

От я дивлюсь новини: у нас же в країні просто війна починається бурштинова. Гранати кидають, з автоматів стріляють. А влада каже: це не через бурштин, це через неприязні стосунки. Ну якщо в нас неприязні стосунки будуть з’ясовуватися з гранатами та з автоматами, то буде трагедія. Оце і є безвладдя…

І ці «неприязні стосунки» можуть дуже швидко розповсюдитись на країну

Я не вважаю, що треба скидати владу. Але якщо вона доходить до межі, то у народу, як-то кажуть, є право. От Глузман каже: я хочу, щоб вони мене боялися. І це правильно.

Представники владної еліти повинні боятися представників інтелектуальної еліти.

А ті, в свою чергу, мають тиснули і вимагати від влади, тому що саме вони, інтелектуальна еліта, відповідає за ціннісну складову суспільства. 

Треба тиснути на владу, вимагати: а давайте і справді не буде корупції. Ви ж декларуєте свою боротьбу з нею. Тому відповідайте, чому вона все ще є. А давайте не будемо використовувати владу у власних цілях, у цілях збагачення себе і своїх родичів.

А взагалі знаєте, в чому наша головна трагедія?

В чому?

Наша головна трагедія - це наша судова система.

Судді, прокурори… Чого ви смієтесь? В Італії, в повоєнний період, мафія була визначальною силою у суспільстві, ви ж це знаєте. Прем’єр-міністри були мафіозі. Прем’єр-міністри! Андреотті, наприклад, (Джуліо Андреотті, 1919 - 2013 — італійський політик; член християнсько-демократичної партії Італії, письменник, очолював сім післявоєнних урядів, - ред.) така інтелігентна людина, а мафіозі виявився.

Але в Італії знайшлося 200 суддів, прокурорів і слідчих, які кинули виклик мафії. 

З них половину вбили, а інша – разом зі своїми сім’ями, за трьома колами охорони, кілька років готувала цей процес, великий, колосальний процес. Вони просто зрозуміли, що іншого шляху немає, бо вб’ють усіх. 

І от аби у нас знайшлось двісті таких сміливців…

Що ми маємо робити? Виховати юридичну еліту в країні. Яка б не боялась, яка б стала системоутворюючою ланкою суспільства. І поки цього не буде, нічого не буде, насправді.

Якби ми не були в цьому глухому куті, з якого ми почали розмову, то можна було б чекати якихось еволюційних змін,  

Революція буде, якщо ми будемо всі її пропагувати. Якщо ми всі почнемо волати: «Пусть сильнее грянет буря…».

Тоді буде в нас революція, і буде в нас проблема з територіальною цілісністю  значно гірша, ніж сьогодні.

Словом, я не буду закликати до революції. Бо я історію добре знаю.

Ви кажете, що суспільство має виховувати інтелектуальна еліта.

Я так вважаю.

Але ж інтелектуальна еліта сьогодні живе впроголодь.

Ну і нічого, і таке бувало з нею. Ми ж відповідальні за духовні цінності, розумієте? Не за матеріальні. Якщо ми маємо таку ситуацію, як сьогодні - ми всі відповідальні. Зрозуміло, влада відповідальна в першу чергу, бо в неї, на відміну від мене, є всі повноваження. Єдине, що я можу зробити – я можу говорити, можу виступати, давати відсіч, де можу. 

Я вам приклад наведу, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. Коли лише починався Майдан, і ще нічого було незрозуміло, зібралося правління Соціологічної асоціації України. Це було на наступний день після побиття студентів.

У нас у правлінні була одна дівчинка зі Львова, двоє з Києва, але так історично склалось, що у нас соціологія переважно розвинена на Сході та на Півдні України – Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Одеса. Так от, ми прийняли звернення до Януковича, в якому засудили насильницькі дії з розгону демонстрантів. Останнє речення в нашому зверненні було приблизно таке : якщо Януковичем цього не буде зроблено, країну чекають трагічні дні… І підписав наше звернення президент Асоціації, ректор Харківського національного університету, академік Бакіров. Так от, якби Янукович тоді, разом з Гєпой і Допой переміг, то фіг би Бакіров сьогодні був ректором. Але ми не мовчали. Ну от у вас є Спілка журналістів. А чому Спілка журналістів не вимагала подібного у ті дні?

Не знаю. Я не є членом Спілки журналістів України. До речі, в одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що на Харківщині найбільше людей відчувають свою спорідненість з «руськім міром».

Мені ці слова приписали.

Як це таке може бути?

Я не про те казав. Я казав, що Харків є ідеологічно найбільш проросійський. Там загрозлива ситуація, про це я й казав, бо там багато інтелектуально розвинених людей, які можуть обґрунтувати свою позицію. І пропагувати. Повірте мені.

І ви вважаєте, що ця загрозлива ситуація зберігається там і сьогодні?

Зрозуміло, що зберігається. А що ви думаєте? Так у нас всі загрози зберігаються. А в Одесі, думаєте, не зберігається? І тому треба бути дуже обережним.

В якому сенсі дуже обережним?

Треба хоча б, щоб письменниця Ніцой не жбурляла гроші в людей.

На Майдані нехай би жбурнула. Я під час Революції ходив на роботу через Майдан і розмовляв з людьми. Так там російської мови було більше, ніж української. Потім, коли вже з Галичини люди приїхали, стало більше української.

Але навіть із глухого кута, я вам скажу, можна пробиватися вперед. 

Я не вважаю, що ситуація безнадійна. Я вважаю, що ситуація просто суттєво ускладнилась. Ми втратили, на жаль, більш сприятливий час. 

Чому ми втратили його?

Ну бо ми ще всі радянські люди. У нас просто нема досвіду демократичного життя. Ну нема. У нас великий досвід в автократії. І ми от цей історичний досвід, на жаль, відтворюємо. 

Чому змогли прибалти чи поляки? Бо в них все ж таки були два десятиліття спроби стати європейськими демократіями, хоча й авторитарними. Тобто в них хоч якийсь досвід був, а в нас - ніякого.

І дивіться: там, де була найжорсткіша система, за взірцем радянським, - Албанія, Болгарія, Румунія, - там сьогодні найменші успіхи. Найнижчий рівень життя.

А у нас зараз ще гірше, ніж в Албанії?

Гірше. 

На останок, хочу запитати про ваше бачення перспектив Донбасу й Криму.

Крим – це вже проблема на історичну перспективу. 

Крим тепер, як Прибалтика, яка була в складі Радянського Союзу. І щоб Крим повернувся, мають відбутися великі історичні зрушення. А до цього треба готуватись, проводити відповідну політику. Здається, у нас навіть міністерство відповідне створили (Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, створено 20 квітня  2016 року, очолює Вадим Черниш, - ред.)?

Але ніде нічого про його роботу не чутно.

На жаль.

Створюють штучні органи влади. А ефективні - не створюють.

От в чому проблема?

Думаю, в тому, що мета тих, хто їх створює – не реформи, не якісні зміни в країні, а доступ до фінансових потоків.

Ну от і це треба теж змінювати. А щодо Криму - я їм казав, колегам своїм російським, ще коли вони тільки його загарбали: ви що, з глузду з’їхали? Якщо у вас невизнана територія в складі, ви ж завжди будете напівлегітимними країною. Воно вам треба? Он турки невипадково заявили: ми б хотіли з Росією мати добрі стосунки, але Крим ми не визнаємо. 

Ну а з Донбасом… Це проблема політична, і вона залежить від ефективності зовнішньополітичної діяльності України. Бо тут треба поєднувати власні зусилля з міжнародною спільнотою. Ми тут не є повністю самостійними.

Згідно з нашими опитуваннями, в громадській думці сформувалися три сценарії вирішення проблеми. Перший – це військовий. Двадцять відсотків українців за цей шлях. Другий – відгородитися, тобто, хай там що хочуть, те і роблять. Десь під тридцять відсотків за цей варіант. І ще близько тридцяти - це ті, хто Мінські угоди підтримує. Тобто, бачите, в громадській думці нема домінанти. А в таких умовах тільки влада має сказати вирішальне слово.

Тому за Донбас – повна відповідальність на нинішній владі.  

Я з волонтерами поспілкувався, з воїнами. І у мене суперечливе дуже уявлення про те, що там коїться. Розумієте?  

Ну ви ж самі кажете, що влада має вибрати один із трьох варіантів?

Так

І взяти відповідальність. А вона не бере.

Так має взяти.

Ну і як її примусити?

Не знаю. Поки вони обрали варіант консервації ситуації. 

А ви, взагалі, вірите в теорію змови? Стосовно Донбасу.

Ні, не вірю. Я не вірю в теорію змови, я вірю в теорію некомпетентності.

Автор: Галина Плачинда, видання МИР

Опубліковано в Суспільство

Наша сьогоднішня розмова - із Героєм України, професором, академіком НАНУ,  народним депутатом  І–IV скликань, першим головою Українського інституту національної пам'яті, співавтором проекту нової Конституції, який обстоює необхідність введення двопалатного українського парламенту, Ігорем Юхновським.

Після обурення, яке викликало у суспільстві тези олігарха Віктора Пінчукапро необхідність погодитися на «болючі компроміси» з терористами та Путіним, усі з подвоєним інтересом спостерігають, хто ж піде на «сніданок імені Пінчука», який пройде в рамках Всесвітнього економічного форума в Давосі. Приміром, стало відомо, що депутат Найєм не буде снідати з Пінчуком, а депутат Лещенко – буде.

Але зосереджуючись на деталях, суспільство не задумується, навіщо Пінчук зробив цей погано пахнучий «вкид». Чи це разова спроба заміряти у суспільства рівень «любові» до «старшого брата», чи початок повномасштабної інформаційної кампанії під умовною назвою «примирення»? Як ви думаєте?

Пінчука я знаю особисто. Пінчук одружився на дочці Кучми. Звичайно, в ті часи Кучма, як і всі інші, «підбирав» радянське майно, і Пінчук теж тим скористався.

Думаю, він для того і женився на дочці Кучми.

Так. Тепер відносно специфічної точки зору Пінчука на Донбас і Крим. Серденько моє, я солдат радянської армії часів Другої світової. Я був на війні, я знаю, що таке війна. Я знаю ціну поразки. 

Ми, українці, себе тішимо, але насправді ми ні одної перемоги на сході не мали

Ми мали страшну поразку, дурну поразку під Іловайськом. Я розумію, що добровольчі загони і регулярна армія, якщо її можна так назвати, в ті часи між собою не контактували. Але, найгірше, що не контактували керівники одних і других загонів військових. І коли добровольці здійснили незвичайно сміливу операцію і захопили Іловайськ (а Іловайськ стоїть на прямій дорозі від Росії до Донецька), треба було бути останнім дурнем, щоб не кинути всі наявні сили, які в нас були, і не оточити Донецьк. І таким чином закінчилася б війна. Замість того почався розбрат. Розбрат всередині українського командування: ви пішли, а ми вам не казали іти, а ми вас не будемо підтримувати, що хочете, то робіть… Це був жах. І ми зазнали страшної поразки, страшної. Пізніше, на жаль, це саме повторилося в Дебальцевому. 

Це ж треба бути останнім ідіотом, щоб дипломатично домовитись про відведення війська і важкої зброї від лінії вогню. 

І, значить, тоді можна почати якесь мирне врегулювання. Що, росіяни будуть дотримуватись отих домовленостей? В той час, коли ми завдяки Дебальцевому дуже глибоко були «вклинені» в територію противника, це була стратегічна точка. Звичайно, вони зайняли Дебальцеве... Тобто, ми можемо про себе говорити що завгодно: що ми добре озброєні, що нам американці помагають, що у нас є інструктори, які вчать воювати. Але вони суттєво розширили свою територію. Ми про це мовчимо. Одним словом, я хочу вам сказати, що, на жаль, ми цю війну з ними програли.

Фото Юрія Калагурки

Вже?

Так. Росія помагала терористам. Але ж тут була ціла держава з величезним людським капіталом. Але там, де є добровольчі війська, і там, де є регулярна армія, там немає послуху добровольчих військ наказам регулярної армії. Єдина людина, яка може керувати і одними, і другими, є Верховний головнокомандуючий, президент держави. Я дивлюсь, як себе поводив Гітлер, як себе поводив Сталін під час війни. Вони мали свою ставку, вони мали своїх генералів, ці генерали казали, як треба воювати, бо ні той, ні другий не були таким великими стратегами. Так би мав робити і наш Верховний головнокомандувач. 

Чому Порошенко так не діяв?

Він вважав, що армії немає. Ми і справді мали державу, яка не була підкріплена відповідними атрибутами. А серед атрибутів держави на першому місці є озброєння, особливо при такому сусідові, як Росія. Те, що відбулося в часи попередніх президентів, закінчуючи жахливим Януковичем, це була повна… Це було державне лінивство. Державне лінивство – коли ти себе почуваєш так званим президентом…

Так званим?

…Бо не усвідомлюєш, що український президент має працювати з ранку до ночі, маючи дуже мало годин на спання і на їжу.  

Але є фактор, який сприяє українцям і Україні – це час.

Думати, що ми переможемо Росію - це міф. Це неможливо. Але ми є праві, за нами є правда. Ця правда проб’є собі дорогу тільки довготривалою витримкою. То добре, що ми озброюємо армію. Але я думаю, що наші вояки повинні відповідати десятьма вистрілами на кожен вистріл з того боку…

Та наше населення мало турбується війною. Населення України більше турбується своїм економічним становищем. Ну якби, не дай Бог, Росія почала бомбити Україну, - а вона за короткий час зробила би руїни зі всієї держави, - то дуже багато людей змінило б свою думку…

Знаєте, я пригадую, що в 1946 році люди жили надзвичайно погано. Але всі говорили: хай там що, аби лиш не було війни. От тої думки - аби лиш не було війни - тепер немає.

Це погано?

Звичайно, це погано. І тому, якщо та жіночка, що то із тюрми її випустили.

Фото Юрія Калагурки

Савченко.

Якщо ця Савченко здійснює якісь свої ініціативи і щось своє робить – на здоров’я, хай робить. 

Але президент має мати свою особисту думку, він повинен твердо стояти на тому, що треба зміцнювати оборону і зміцнювати силу вогню тієї оборони. 

Ну і втовкмачити всім людям у державі, що ми ж стоїмо одні супротив Росії. 

І ми все-таки її втримуємо. Бо за нами – правда. 

І, безумовно, ми повинні посилювати інформаційну війну і на окупованих територіях, і всередині Росії. Там же величезна українська діаспора, вона принишкла, вона боїться. Але ми повинні вести підривну роботу в Росії, використовуючи українську діаспору

Маючи величезну територію країни в мирі і спокої, ця територія, все-таки, повинна бути відповідним чином мобілізована. Я розумію, що ми маємо покращувати економічне становище всередині України, що росіяни перестануть сміятися з України, якщо ми заживемо краще, ніж живуть у Росії. Це реально, але реально тільки тоді, коли ми встановимо внутрішню дисципліну в Україні. Люди повинні зрозуміти, що ми є нація, а раніше ми були народом. А між народом і нацією величезна різниця. Народ може собі теревенити все, що завгодно, робити що завгодно, говорити що завгодно. 

Нація має зберігати державну дисципліну. Цього в Україні немає.

А ви вважаєте, що ми вже нація?

Звичайно, ми нація. Звичайно. І ми маємо виховувати в собі свідомість нації.  

Скажіть тоді, чому останнє соціологічне опитування засвідчило, що 50% українців вважають росіян братнім народом? Представники української нації хіба могли так відповісти?

Це таке питання… Ви знаєте, я – академік. Я став академіком, здається, в 1982 році, а членом-кореспондентом у 1972 році, а доктором наук у 1964 році… Але моє наукове зростання відбулося завдяки незвичайно тісному контакту з російськими вченими. Людина, яку я боготворю - це академік Боголюбов (Микола Миколайович Боголюбов, 1909 - 1992, радянський математик, механік і фізик-теоретик, засновник наукових шкіл з нелінійної механіки і теоретичної фізики, академік АН СРСР і АН УРСР, - ред.). Він свої молоді роки провів в Україні, і він допоміг у моєму зростанні науковому.

…Під час війни, - а ми тоді жили на Волині, в Кременці, - один майор був сильно поранений, майор на прізвище Ципкін. Фронт вже пішов, ми з братом пішли на війну, той Ципкін потроху видужував, і батьки всіляко йому допомагали. А він був сирота кругла, та й став моїх батьків називати «папа» і «мама». Він згодом став генералом інженерних військ. Він помагав моїм батькам збудувати нову хату, бо вони жили в дуже маленькій, 25 квадратних метрів. А вся наша Львівська наукова школа статистичної фізики росла в дуже тісному контакті з Дубною. Дубна - це таке атомне місто, 120 км від Москви  (найбільший в Росії центр з досліджень в галузі ядерної фізики, - ред.). Тобто покоління теперішніх українських професорів, академіків виростало в дуже тісному контакті з російською наукою. І я знаю дуже багатьох російських вчених, з якими я зараз не маю жодних контактів. Але я не можу їх вважати своїми ворогами…

Фото Юрія Калагурки

Але 80 відсотків росіян боготворять Путіна і вважають, що він все робить правильно, підтримали анексію Криму, події на Донбасі.

Серденько моє, мушу вам сказати, що за радянських часів, ще у п’ятдесяті роки, я був парторгом фізичного факультету. Та я ні одного свого наукового виступу не міг закінчити без фрази «Хай живе наш великий вождь, друг і батько - товариш Сталін!» Тобто ця країна була повністю зазомбована з часів Сталіна, жахливо зазомбована. Але достатньо було одного виступу Хрущова, як за три роки зникли всі пам’ятники Сталіну, всі портрети Сталіна, вся пам'ять про Сталіна. 

Я вас запевняю, що те саме буде в Росії, коли не стане Путіна або ще й при житті Путіна

Бо правда - вона є надзвичайно сильною. Тому не вірте тому, що 80 відсотків росіян стали ворогами України, що вони вважають, що Крим має бути російським.

Це наша територія. Цю територію ми отримали за всіма правилами дипломатії і юриспруденції. Ми - згідно з Конституцією Української РСР і Радянського Союзу - мали право на самовизначення, і ми тим правом скористалися. Тобто, ми всюди праві - з точки зору того, як ми створили і облаштували Україну. Хоча ми й не маємо поки жодного досвіду в державному будівництві, це теж вірно. Але я нікого з наших сучасних керівників не вважаю винним в тому, що коїться зараз в Україні. Слово вам даю. Всі хочуть, всі стараються, але не всі вміють. 

Однак наша поразка під Іловайськом - це жах. Я впевнений, що якби президент там був, якби мав там свій штаб, всі б його слухалися. І це треба було б робити моментально. Моментально…Так от я вважаю: якщо Пінчук щось говорить не те, то справа нашого шановного президента запросити Пінчука і випити з ним кави. І домовитися з ним. Пінчук може мати свою думку – це одне діло. Але ми не можемо пристати на ті умови, які він пропонує. Донбас – це українська територія. Наші війська повинні зайняти українсько-російський кордон. Люди повинні повернутися у свої житла. Там має початися відбудова. Після того лише там може бути проведений референдум. А ми хочемо, щоб бойовики там провели референдум? Це повинен зрозуміти Пінчук. Але він ні вас не послухає, ні мене. Ні, вас він послухає більше, ніж мене. Але президент з ним має знайти спільну мову. Ну, але ж Кучма впливає на Пінчука… Тобто це все зав’язане… Якщо ви хочете вплинути на Пінчука, то не через мене, а через його підприємства. Наша СБУ повинна відповідну підривну роботу вести на цих підприємствах, розповідати людям, що Пінчук робить шкоду Україні…

А ви не припускаєте, що Пінчук ретранслює те, що його попросив озвучити сам Порошенко? 

Знаєте, може, я і припускаю щось таке, тільки я не повинен це говорити вголос…

В серні 2015-го тридцять впливових українців - і ви в тому числі - підписали звернення до Порошенкав якому говорилося, що вносити зміни в Конституцію країни, які він тоді ініціював, абсолютно не на часі. А сьогодні Пінчук практично повторює ініціативи Порошенка, проти яких тоді, в 2015 році ви були категорично проти (спецстатус Донбасу, вибори і т.д.). Хіба він не повторює слова нашого президента півторарічної давності? Можливо, Порошенко в такий спосіб попросив його повернутися до цієї теми?

Знаєте, тема дуже тяжка… Перемогти Росію ми не зможемо. І Захід не зможе Росію поставити на коліна. Не зможе. Бо є достатньо багато держав у світі, які до Росії є дружніми, і ці держави є великі.

Тобто Росія не є ізольованою державою в світі. 

І Росію не вдасться ізолювати. З цього треба виходити. 

І тут для нас є речі найважливіші: По-перше, внутрішній порядок в Україні має бути дуже високий. Тобто ми маємо жити дуже порядно по відношенню один до одного, маємо перестати кричати про дострокові вибори… Ніхто нікого не має перевибирати…

Ви почали розмову з наших глобальних поразок, у результаті яких ми цю війну, за вашими словами, програли. Чи не означає це, що зараз, через 1,5 роки ми зайшли в ще більшу безвихідь, ніж ми були тоді?

Ми не зайшли в більшу безвихідь. Просто, знаєте, дуже тяжко бути в обороні, дуже тяжко, коли не дозволяють іти вперед. 

Народ повинен усвідомити, що ми переможемо Росію тільки внутрішньою згуртованістю.

У нас немає внутрішньої згуртованості.

Так от вона має з’явитися! І вона може з’явитися тільник тоді, коли життя наше буде справедливе і чесне.  

Фото Юрія Калагурки

Можливо, все-таки, наша еліта має починати жити справедливо? А народ має брати її, еліту, собі за взірець?  

Добре, що ви за еліту почали говорити. Треба знати, що є елітою держави. А елітою держави є талановиті люди. Талановита людина ніколи не відмовиться від справи, яку робить, і вона буде відчувати внутрішню гідність. А внутрішня гідність потрібна для того, щоб людина спокійно себе перед іншими людьми почувала, щоби вона могла спокійно їм говорити правду, різку правду, і не боялась за себе. От таких, особливих людей, треба берегти. Таких людей треба леліяти, про них треба писати. І країна має бути горда з того, що вона має талановитих учених, художників, артистів, майстрів і т.д. Знаєте, різниця між талантом і успішною людиною полягає в тому, що таланту ніби й не дуже потрібні гроші… Мій інститут (Інститут фізики конденсованих систем НАН України, ініціатором створення якого був Ігор Юхновський,- ред.) – один із найсильніших в Академії наук, він невеликий, але він незвичайно потужний. Вчені всі бідно живуть, вони мають малу зарплату, - і професори, і доктори. Але вони не кинуть своєї роботи.

Засоби масової інформації мають розказувати більше про достойних людей. Але вся біда в тому, що кореспонденти наші - малоосвічені. Дуже легко розказати про вбивство, дуже легко розказати про автомобільну катастрофу, але дуже нелегко розказати про нове відкриття, яке зробив учений. Для цього журналіст має бути достатньо кваліфікованим.

От, власне, відповідна кваліфікація – це те, чого зараз у всіх сферах нашого життя практично вже не існує. Навпаки – відбувається деградація, в тому числі і в журналістиці. Я це засвідчую, тому що сама журналістка...

Знаєте, ми написали нову Конституцію.

Я все-таки про пару статей із неї вам скажу. Зокрема, є стаття про те, що держава сприяє розвитку державного патріотизму і почуттю причетності громадян до цієї держави. Патріотизм виховується в школі. 

Я абсолютно не згоден з урядом, який вважає, що освіту треба віддати на фінансування місцевим громадам. 

Це невірно. Освіта має бути державна. Ми повинні мати українську державну школу, в якій дитина від 6 до 18 років вчиться, тобто 12 років. І закінчивши школу, вона має середню освіту і вже має певну спеціальність, якою вона вже може заробляти гроші. Але ця освіта має бути жорстко на утриманні держави, бо це має бути українська школа - незалежно від волі батьків. 

Тобто всі діти України мають закінчити українську 12-річну школу. 

І ми все маємо кинути на те, щоб зробити таку українську школу, в яку батькам було б вигідно віддавати дітей, навіть якщо вони не українці. Тобто, освіта має створювати, виховувати патріотів держави.  

І друге - всі мають сплачувати податки. 

А знаєте, чому люди не платять податки? Тому що вони не довіряють цій державі.

Серденько моє, податки не хоче платити ніхто. Візьміть найсильнішу державу, США, спитайте будь-якого американця, чи він хоче платити податки, і він скаже, що не хоче. Тобто несплата податків – це є загальна риса, характерна для всіх людей.

Фото Юрія Калагурки

Добре, ось мій конкретний приклад. Наш ЖЕК – це маленька модель держави. Тобто, ми платимо ЖЕКу за те, що він обслуговує наш будинок. У нас немає дверної ручки на під’їзді, ми просимо кілька місяців свій ЖЕК прикрутити ручку, вони нас ігнорують. І я перестала їм платити. Я особисто не вважаю за доцільне платити інституції, яка не виконує своїх прямих обов’язків, за що й отримує гроші.

А от для цього й існує громадянське суспільство. Якщо ви живете в багатоквартирному будинку, ви маєте створити…

Так, ми зараз і створюємо ОСББ.

О! І я вас запевняю, що - як тільки ви створите ОСББ, у той же самий день прийде майстер і прикрутить ту ручку.

…То, можливо, треба почати не з податків, а з подолання корупції, з цих вічних хабарів? Хай, нарешті, скажуть, що медицина в нас платна, але вона є, освіта платна, але вона якісна. Ми дуримо один одного. Держава дурить нас, а ми дуримо державу у відповідь. Але ж це ненормально.

О, от тепер ви підійшли до тих питань, із яких і повинні були почати це інтерв’ю. Про те, як ми маємо облаштувати своє життя... Дивіться, цілий Львів зараз закинутий сміттям. А львів’яни вимагають, щоб держава їм побудувала сміттєпереробний завод. Але я знаю, що в Швейцарії, наприклад, для того, щоб викинути сміття, я мушу купити спеціальну марку, яку наклею на сміттєвий пакет  

Тобто, щоб викинути сміття в урну, в Швейцарії я спершу мушу заплатити. Не кажучи вже про елементарний розподіл сміття. Тобто це все має бути організовано і в нас…

Чому ж у нас не так?

Від невміння. Від недозрілості держави.

І від небажання.

Ні, бажання є. Є лінивість…  

А чому ви проти перевиборів Верховної Ради? 

Я абсолютно проти, тому що наступна Верховна Рада буде не розумніша за цю. По-друге, треба прийняти новий закон про вибори, запровадити відкриті списки. І ще я би порекомендував Верховній Раді прийняти постанову про скасування прямих трансляцій сесійних засідань. Коли перестануть показувати, що робиться в залі Верховної Ради, - я вас запевняю, вони стануть значно спокійніші.

Дуже багато серед них хоче себе показати людям, а якщо його показувати перестануть, то він і кричати перестане, бо не буде для кого кричати…

Фото Юрія Калагурки

Вони на це не підуть, бо парламентські трансляції - це безплатна реклама, про що ви самі й сказали.

Ну а ви тисніть на них! Критикуйте їх, але критикуйте культурно.

Я з вашого дозволу хочу задати питання про референдум, той референдум, ініціатором якого ви були, - 1991 року. Цифри, які тоді показав Донбас і Крим за нашу незалежність - були вражаючі. Що ж сталося із цими людьми? Чия вина, що через 25 років вони кардинально змінили свою точку зору?

Серденько моє, що вам сказати… Згідно з законами фізики будь-яка замкнута система має певні періоди свого існування. Тобто, яка б система не була, в ній будуть періоди спаду і періоди злету. І ми маємо зараз період такого спаду. Бо державу побудувати не так просто, не так легко побудувати державу… Ми зробили дуже багато різноманітних помилок. Крім того, Росія завжди буде ставитись до нас агресивно. Ну, у всякому разі, путінська Росія. Треба бути розумним. Тому я на все дивлюсь спокійно. І скептично дивлюсь на дурість. Але також я бачу серед нас і дуже багато незвичайно мудрих людей. Коли я, наприклад, приходжу в свій інститут і говорю із людьми, у яких світяться очі від того, що вони роблять, я бачу чудове майбутнє України.

Коли до мене із Дніпропетровська приїздить брат Лазаренка - він дуже крупний сільськогосподарський підприємець (Іван Лазаренко, керівник ТОВ "Агрофірма ім. Горького", - ред.) - і розповідає про дніпропетровські землі, про те, що ці землі є абсолютно унікальні, що вони можуть давати найбільш цінне у світі насіннєве зерно – я розумію, що ця країна має майбутнє, має основу для майбутнього. Ми справимося.

Бо ми – споконвічний народ, який тут жив тисячоліттями. Але з 1991 року за довгі тисячоліття ми вперше одержали свою державу і ми ще не вміємо нею нормально управляти. Але ми зуміємо це зробити.

Ви оптиміст в цьому?

Абсолютний. Знаєте, коли я в 1946 році демобілізувався і прийшов в університет, то лише з одного нашого курсу п’ятнадцять чоловік стало академіками, а докторами наук стало ще більше багато. Тобто тоді, після війни, було якесь неймовірне піднесення. Неймовірне соціальне піднесення було і в 90-х роках. Воно зараз трошки упало, але я глибоко переконаний в тому, що ми маємо абсолютно всі прерогативи, аби мати найкраще у світі сільське господарство і найкращу в світі харчову промисловість. А воно завжди буде, бо та земля буде завжди родить. Мова лише за те, щоб ми зробили добру Конституцію, добрий порядок у своїй державі.

Ми почали з сумної теми з війни, з Іловайська, Дебальцева. І ви сказали, що ми війну вже програли…

Розумієте, суто мілітарно перемогти Росію ми не можемо. Але втомити Росію ми можемо.

Втомити?

Абсолютно. І Росію втомити, і ці території. Але сьогодні не менш важливим питанням для нас є упорядкування нашого внутрішнього життя.

І тут ви теж оптиміст?

Звичайно. Ну дивіться, я – фізик-теоретик. От я відірвався од роботи над проектом Конституції, вже майже два місяці я займаюся тільки фізикою. Я написав статтю, я зробив роботу. Знаєте, про що моя робота?

Фото Юрія Калагурки

Про що?

…Коли ви нагріваєте рідину, вона починає закипати. Початок кипіння появляє в тому, що виникає бульбашка газу. Ви не цікавились, що то таке - бульбашка газу? Як то так, всередині рідини, виникає середовище із значно меншою густиною, із відповідним внутрішнім тиском і головне, що вона не лопається, ця бульбашка газу, а розростається. Так от, в результаті дослідження я одержав енергію поверхневого натягу, який тримає її, цю бульбашку, я одержав для неї формулу. Мені «Український фізичний журнал» відвів 60 сторінок, щоби я міг все це описати. Я нічим більше не займався, тільки цим дослідженням… От. Але в той самий час мої друзі, вчені, теж так само працюють, як і я. І як тільки ми знову перейдемо до проекту Конституції, ми само будемо працювати так само наполегливо, поки не доб’ємось результатів. 

Доб’єтесь?

Звичайно.

Бесіду вела Галина Плачинда, видання МИР

Опубліковано в Суспільство

Тиждень поставив соціологам питання про лідерів та антилідерів довіри, геополітичні орієнтири українців та їхнє бачення ситуації в державі

Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ

Якщо брати загальні дані, то від 2013-го суттєво зросла довіра до армії. Це прямо пов’язано із ситуацією в країні. Адже раніше Збройні сили не були в центрі уваги громадськості, що, своєю чергою, відіграло негативну роль, бо держава потроху знищувала ЗСУ. Формально військо існувало, але коли дійшло до бойових дій, то з’ясувалося, що за номінального складу 200 тис. осіб воювати може лише кілька тисяч. Про що говорити, коли в нас було понад 5 тис. офіцерів і генералів. Утім, за два роки армія продемонструвала свою здатність воювати, і нині це один із небагатьох державних інститутів, довіра до якого переважає недовіру. Станом на 2016-й їй зовсім не довіряють 12%, переважно не довіряють 16%. Переважно довіряють 37% і цілком довіряють 5%. Тобто можна сказати, що 42% населення мають до Збройних сил довіру. У 2013-му все було дещо інакше: цілком і переважно армії довіряли 22%, не довіряли 42%.

Щодо поліції ситуація гірша. Переважно довіряє і цілком довіряє їй лише 12% громадян. Не довіряє 61%. У 2013-му міліції довіряло тільки 7%. Не довіряло понад 73%. Порівняємо цифри — помітимо певний прогрес. Окрім того, ми зафіксували сплеск довіри у 2015-му, коли стартувала реформа «нової поліції». Тоді правоохоронцям довіряла понад чверть населення. Але виникло кілька скандалів, коли поліція проявила безпорадність. Показником довіри є не зовнішній вигляд правоохоронців, а рівень злочинності. Як відомо, 2015 року він зріс. Потенціал був утрачений. Варто зауважити, що у своїх дослідженнях ми не розділяємо патрульних та поліцейських. Немає державного замовлення на це. Якби ми досліджували ті відмінності, думаю, різниця була б.

Якщо мова про церкву, то до неї традиційно високий рівень довіри. Не думаю, що конфлікт між УПЦ (МП) та УПЦ (КП) якось на цьому позначився. Зазвичай люди не розрізняють церков. Для суспільства це елемент духовного життя. Я сказав би, що йдеться більше про політичну проблему, ніж про духовну. А люди не дивляться на церкву як на політику.

 

Що ж до зовнішнього вектора, то євроінтеграційні настрої в суспільстві переважають. Суттєво зменшився російський вектор. Якщо у 2013-му більш ніж половина опитаних позитивно ставилася до можливості реінтеграції в РФ, то нині майже 2/3 населення сприймає Росію як ворога. І водночас українці критично ставляться до сукупності подій, пов’язаних із країною. Приблизно 3/4 населення і у 2013-му, і у 2016-му вважає, що держава рухається в неправильному напрямку. Трохи поліпшилася ситуація у 2014-му, але у 2016-му, на жаль, усе повернулося.
Окрім того, у суспільстві різне ставлення до війни. Так, у південно-східних регіонах домінанта — мир. І відповідно інша ситуація в західних та центральних. Утім, це можна зрозуміти: що ближче люди живуть до війни, то більше
хочуть її закінчення.

А стосовно щасливих українців усе дуже просто. І ми в цьому не надто відрізняємося від світу. Молодь щасливіша за людей похилого віку, чоловіки — за жінок, освічені — за неосвічених. Хіба що в Україні є вплив політичного фактора. Якщо люди бачать, що при владі особи, яких вони обрали, це також впливає на їхній загальний стан. Але, попри всі скрути й проблеми, більшість українців вважають себе щасливими (приблизно 56%). Цьому не варто дивуватися. Згідно з опитуваннями у світі найщасливіші жителі в Нігерії та Колумбії. У країнах, де була війна.

Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова.

Порівняно з 2013 роком дещо поменшало негативного ставлення до правоохоронних органів. Так, у липні 2013-го міліції довіряли 19%, не довіряли 75%. Нині, станом на листопад, поліції довіряють 24% і не довіряють 64% населення. Зміни є, але незначні. Крім того, ми ставили запитання щодо патрульної поліції, яка фактично найбільше реформована. За даними листопада, позитивно до її працівників ставляться 44%, негативно — 37% населення. Але загалом погляди на правоохоронців змінилися мало.

Змінилося ставлення до армії. У липні 2013-го їй довіряв повністю або швидше довіряв 41%, не довіряли 43%. Цифри на рівні статистичної похибки, тому можна говорити приблизно про однакову кількість людей, які ставилися до ЗСУ з довірою і недовірою. Станом на 2016-й Збройним силам довіряють 57%, не довіряє 31%. Як бачимо, ставлення змінилося. Але я сказав би, що це відбулося завдяки ставленню людей до рядового складу військ. Спец­опитувань не проводили, але з наявних даних можна зробити висновок, що рівень довіри до генералітету не підвищився. Зросло тільки позитивне ставлення до рядових бійців.

Церкві в липні 2013 року 67% довіряли і 23% — ні. Нині до неї мають довіру 59% і не мають 27%. Можна сказати, що церква залишається одним із найавторитетніших інститутів у суспільстві. Водночас очевидно, що, відповідаючи на запитання, представники різних конфесій мають на увазі ту церкву, до якої ходять і якій симпатизують, може, і з політичних міркувань. А щодо кількості симпатиків чи вірян того або ж того патріархату, то у 2013‑му серед усіх опитаних прихильників УПЦ (МП) було 20%, а УПЦ (КП) — 18%. Це теж на рівні похибки. За даними дослідження, результати якого опублікували в листопаді, до МП зараховували себе 15%, до КП — 26%. І тут можна говорити про зміну ставлення до церков. І, що важливо, це почалося ще у 2013‑му. Загалом, за даними наших опитувань, Московський патріархат перебував на піку в 2010 році. Тоді до його вірних зарахували себе 24% опитаних. І відповідно 15% — до КП.

 

У питаннях зовнішньої політики переважає євроінтеграція. Так, за даними вересня 2016-го, пріоритетними відносини з ЄС назвали 46% опитаних. У грудні 2013-го показник був на рівні 43%. Водночас побільшало тих, хто вважає пріоритетними відносини зі США: у 2013-му був 1%, у 2016-му стало 5%. Водночас поменшало тих, хто називає такими контакти з РФ: у вересні 2016-го їх 13%, у грудні 2013-го було 34%. Але врахуймо, що зараз ми опитуємо лише контрольовану Україною частину Донбасу й зовсім не залучаємо Крим.

Що ж до правильного чи неправильного розвитку подій, то можна констатувати загальне невдоволення ситуацією. У листопаді 2016 року 17% респондентів вважали, що події розвиваються в правильному напрямку, 67% — навпаки. У жовт­ні 2013-го перших було 15%, других — 65%. Фактично дані не змінилися. Водночас не забуваймо, що люди в різні періоди вкладають різний сенс у визначення «правильний (неправильний) розвиток». Але можна сказати, що таке ставлення до розвитку подій у державі для України є нормальною ситуацією. Більшість досліджень за останні десятиліття демонструють перевагу тих, хто вважає, що події розвиваються хибно. Винятком є хіба що червень 2005 року. Тоді 43% стверджували, що події розвиваються правильно і 31% — навпаки. Схожий сплеск оптимізму був і у 2010-му, коли переміг Янукович. Показники становили приблизно по 35%. Тобто в певної частини населення результат виборів викликав оптимізм. Можна здогадатись, у якої саме. У березні 2014-го також спостерігався сплеск: 32% громадян вважали, що події розвиваються правильно і 41% — що ні.

І про масові виступи. Така можливість існує завжди. Інше питання — їх спрогнозувати. Адже потенційна готовність не означає, що вони виникнуть. Скажімо, коли ми проводили опитування «Чи готові ви узяти участь у протестах?», найвищі показники були наприкінці 2008 року: тоді писали про початок економічної кризи. І на той момент значно зросла частка громадян, готових вийти на вулиці. Але, коли кризові процеси в економіці почалися, відсоток готових узяти участь у масових акціях зменшився. Тобто очікування неприємних подій, кризи може більше стимулювати протестні настрої, ніж сама криза. Це якщо йдеться про економічні причини. Хоча ні у 2008-му, ні у 2009-му масових акцій не відбулося.

 

Напередодні подій 2013 року соціологи не змогли передбачити їх виникнення, виходячи з даних опитувань. Адже для початку протестів не обов’язково, щоб більшість населення була до них готова. У виступах бере участь активна меншість людей. І саме їхня активність важлива. Плюс потрібна група факторів: готовність активної меншості взяти участь у протестах, наявність певного тригер-ефекту, події, яка була б подразником для акцій. У 2013-му нею стала відмова від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, хоча саме влада Януковича налаштовувала громадську думку на це підписання. Коли ж його не відбулося, сталося масове розчарування. А потім побиття студентів: це був контрольний постріл для Януковича в тих умовах.

 

Щодо нинішньої ситуації. Враховуймо зовнішню агресію: вона є стримувальним фактором для активної меншості. Навіть та частина людей, що невдоволена владою і ситуацією, вийде на вулиці з антивладними вимогами й гаслами лише за наявності дуже великого подразника, який важко уявити. Хіба що, скажімо, раптом виявиться, що українське керівництво повністю перейшло на бік Путіна. Тобто потрібен надзвичайно потужний тригер.

Опубліковано в Суспільство
Вівторок, 29 листопада 2016 15:29

У війні з Росію загинуло 2 145 бійців ЗСУ

 

Міністерство оборони України стверджує, що в зоні АТО загинуло 2145 військовослужбовців Збройних сил України станом на 21 листопада 2016 року. З них - 691 воїн з числа призваних під час часткової мобілізації.

Таку інформацію наводить Міноборони у відповіді на інформаційний запит сайту «Доступ до правди», оприлюдненій у вівторок.

Також у відповіді зазначається, що серед загиблих 335 офіцерів і 1807 солдат і сержантів (старшин).

Загальна кількість поранених –  7091 військовослужбовець.

Читати запит і відповідь повністю (1)

На запит іншому користувачеві «Доступу», МО також вказав цифру небойових втрат ЗСУ на 21.11.2016 року – 487 осіб.

Читати запит і відповідь повністю (2)

 

Опубліковано в Новини Кіровоградщини
Через нашу нездатність бачити війну і мир інакше, ніж в чорно-білих тонах, ми не помічаємо, як в тіні Москви зростають загрози європейській безпеці, пише Гуннар Хьокмарк з Помірної коаліційної партії.

З 2004 року Швеція систематично недооцінює ситуацію в Росії, що і призвело до помилкової оборонної політики. Знижений військовий потенціал зробив нас слабкими перед лицем методів впливу, типових для путінського режиму. Коаліції і соціал-демократам треба засвоїти цей урок і відновити потенціал, зниження якого було помилкою.

Перший крок - зробити одноразове асигнування, щоб компенсувати втрату матеріальних ресурсів з 2004 року. Нехай фінансування відбувається з розрахунку по два мільярди за кожен рік з 2004 по 2016, тобто в цілому знадобиться 25 мільярдів.

Це дасть можливість подовжити термін служби наявних винищувачів JAS «Гріпен», забезпечити війська двома новими підводними човнами, забезпечити корвети засобами ППО, перевести всі танки Stridsvagn 122 в режим бойової готовності, передати армії резервні бронетранспортери і артилерійські установки Archer без шкоди для діяльності окремих підрозділів.

Адаптація до реальності

Крім цього, слід збільшити витрати на оборону в рамках нового бюджету, щоб якомога більше частин були готові до конфлікту в умовах 2016 року і в майбутньому.

Тінь Москви простягається над Європою ширше радіусу конкретних військових загроз. Йдеться про корупцію, кібератаки, дезінформацію, монополію на енергетичному ринку, військову агресію. І ці погрози зачіпають велику територію, ніж та, на якій колись розміщувалися озброєні сили країн Варшавського договору. Мета - підрив демократичних інститутів і розкол Європи.

Сьогодні Росія веде кібервійну проти всього демократичного світу. Сліди дій російської розвідки чітко видні в передвиборній кампанії в США, а також в інших країнах.

Все це поєднується з дезінформацією, фальшивими листами, інтернет-тролями - від кореспонденції шведського міністра оборони до репортажів російських ЗМІ з Готланду, де військові об'єкти нібито виникають на місці природного заповідника, або дезінформації міністра закордонних справ Росії про зниклу в Німеччині російську дівчинку.

Загроза Європі

Російська політика впливу розвивається в тіньовий зоні між розвідкою, приватними компаніями і кримінальними колами. Там же зростає і корупція, яка також загрожує Європі.

Держава використовує російські компанії для того, щоб поширювати корупцію і впливати на партнерів. «Національний фронт» Марін Ле Пен (Marine Le Pen) брав кредит у російському банку. ЗМІ Росії роздмухують нетерпимість до біженців і гомосексуалістів. У Швеції російському агенту вдалося купити собі нерухомість за півціни. «Газпром» і «Північний потік-2» - ланки цього ж самого ланцюга. «Газпрому» належать компанії практично у всіх куточках Євросоюзу, а також на Балканах. Концерн прагне домінувати на європейському ринку.

Справа Магнітського - ілюстрація того, як злочинність процвітає на тлі корупції у державній сфері. Державні чиновники грабували іноземну компанію, і вона поступово перейшла у володіння людей, близьких до російського режиму. Найнятий адвокат Сергій Магнітський потрапив до в'язниці, де піддавався тортурам і був убитий після того, як проти нього висунули звинувачення в розкраданні коштів компанії. Подібні структури загрожують і відкритій економіці Європи.

Нагадування про небезпеку

У тій же тіні зростає ризик збройного насильства. Масштабні навчання з відпрацювання атак покликані нагадати про небезпеку. На прикладі Грузії та України ми бачимо, що за політичною дестабілізацією можуть слідувати збройні удари. Беззаконня, контроль засобів масової інформації, корупцію Росія використовує як засоби досягнення мети - поділу Європи.

Ми повинні мати достатній військовий потенціал, щоб протистояти загрозам і відповідати на військові випади, що вживаються з метою викликати почуття безпорадності. Щоб бути сильними, ми повинні взаємодіяти з іншими країнами. Треба підтримувати єдність ЄС і зміцнювати НАТО. Відповідь на загрози - це наша відкритість і однозначність реакцій, а також оборонна політика, здатна дати відсіч тому, хто зараз воює проти Швеції та інших європейських демократій.


 
 
 
 

Автор: Гуннар Хьокмарк - глава делегації Помірної коаліційної партії Швеції в Європейському парламенті.
 

 

 
 

Опубліковано в Суспільство

Повномасштабна війна матиме сумні наслідки для Росії. Таку думку в інтерв'ю Обозревателю висловив колишній глава Української греко-католицької церкви, кардинал Любомир Гузар.

"Думаю, Росія рано чи пізно повинна усвідомити: або війна, або мир. І якщо війна, то вона буде однаково страшною для всіх. Не факт, що Росія однозначно виграє цю війну. Ми знаємо приклади Беніто Муссоліні, Адольфа Гітлера.

Останній думав, що захопить усе, що захоче, своїми військами. Але він програв. Те ж саме чекає на Росію, якщо вона хотітиме війни. Це буде нещасливою розв'язкою для російського народу", - зазначив Гузар.

"Імперські амбіції нічого не дадуть Росії. Для російського народу війна буде нещасливою розв'язкою" - пояснив Блаженніший кардинал.

За його словами, імперські амбіції нічого не дадуть Росії. "Інша розв'язка, розумна розв'язка - мир, який забезпечить спокій у всій Європі, тим більше на її сході. Чи готова до цього Росія? Зараз виглядає так, що не дуже", - підсумував Гузар.

Опубліковано в Суспільство
Сторінка 1 з 2

Додаткова інформація